— А як же Давид?
— Твого Давида… — вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. — Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.
— Як!? — ойкнув Грицько.
— Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.
— Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…
— Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?
— Він був не ангел, ти права, — погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.
— Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.
Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.
— У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, — раптом сказав Грицько.
— Навіть так?
— Я сказав, якщо дозволиш.
— Кардинальні?
— Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.
Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі — спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими — були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.
Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.
Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.
— Чим тебе лікували? — запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: — А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?
Тетяна невдоволено нахмурилася — от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, — знову нашорошив вушка.
— Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.
— Не було отаких рубців?
— Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, — Тетяна засміялася. — Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.
— Ходімо, подивишся наше господарство, — раптом запропонувала хазяйка. Ї Я, доню, не чародійка, — зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. — І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.
— Та в мене й з нервами все гаразд, — засміялася Тетяна. — А як довго ми лікуватимемося? І де?
— Я така, щоб забрати тебе до себе тижнів на два. Зможеш? Ми тобі виділимо окрему кімнату.
— У мене медовий місяць…
— О, поздоровляю! Тоді що ж… Ну, приїжджатимеш до мене через день на процедури, а ліки для пиття робитимеш сама, я дам тобі трав’яні суміші, навчу готувати з них відвари. Таке підходить? Тільки при такому режимі лікуватися доведеться вдвічі довше.
— Підходить! — погодилася Тетяна.
— Але ліквідувати червоні попруги нам консервативними методами навряд чи вдасться. Чого ми зможемо досягти? Багато чого — ми їх значно пом’якшимо. Та на вигляд вони залишаться такими самими надзвичайно широкими й об’ємними. Якщо ти заклопотана цим, то тобі все рівно доведеться їхати до пластичних хірургів.
— Поїду, я на пізню осінь вже домовилася, — вона розвела руками й всім корпусом повернулася з одного боку на інший, ніби охоплюючи навколишній простір. — Коли ви сама-одна встигаєте ще й за городом доглядати? Тут так багато роботи!
— Навички виручають. Ох, доню, на волі ніяка робота не страшна. Мені б тільки чоловіка підняти. Так хочеться, щоб він ще світу побачив!
Тетяна відмітила оте «на волі», яке їй різонуло слух, але розпитувати далі утрималася. Їй чомусь дуже подобалася ця жінка — доволі інтелігентна, грамотна, акуратна, м’яка в розмові, роботяща. І мужня. Може, через те, що й у Тетяни тих рис було трохи в характері, здалося, що вона її добре знає, просто вони довго не бачилися.
— Грицько казав, що вашому чоловіку допомогла б операція?
— Так, у нього, на щастя, очний нерв живий, потрібна лише невелика операція на кришталику. Головна трудність навіть не в грошах. Але як я сама з ним знайду, куди їхати, як і чим їхати? Вся організація цього діла мені здається непідйомною справою. Хоч, правда, якщо рахувати з попутними витратами, для нас це поки що з області мрій.
— Авантюрники більше не навідуються? — запитала Тетяна, пригадавши про пригоди, пережиті цими людьми разом з Грицьком.
— Спасибі вашому чоловіку, виручив, — сказала Любов Петрівна. — Ось я вам молодої цибульки на салат вирву і щавлю на зелений борщ. Візьмете? Вам потрібні вітаміни.
— Це так слушно, — відгукнулася Тетяна. — Спасибі. Ви знаєте, я восени, як вже казала вам, буду в Москві, то заодно взнаю для вашого чоловіка про гарну офтальмологічну клініку. Чи ви вже визначилися з лікарнею?
— Ні, — махнула рукою жінка. — Яке там? Я тільки гроші збираю.
З пучком молодої зелені жінки знову повернулися у двір. Поки їх не було, Борис Павлович прийшов з прогулянки до Дніпра, і зараз тут кипіла розмова про політику.
— Європейський суд з прав людини в Страсбурзі зобов’язав Росію виплатити компенсацію родичам людей, котрі пропали й загинули в Чечні в період 2001-2002 років, — обурливо говорив Грицько. — А чого тоді той самий розумний суд не зобов’яже повернути гроші тим росіянам, яких чеченці брали в заручники й викачували викупи з їхніх рідних? Що це за однобока справедливість? От я цього не розумію.
— Тим більше, і це тепер уже всі знають, що до цього бізнесу мав безпосереднє відношення горезвісний Березовський, — сказав Борис Павлович. — Знають і його поплічників з чеченських бойовиків. То нехай на додаток ще сплатить моральні збитки.
— Ой, там були не тільки моральні збитки, — тихо додав Ігор Свиридович. — Добре, що ви не знаєте, але можете мені повірити: ті люди, котрі повернулися з чеченського ув’язнення, назавжди втратили здоров’я, як і дехто з їхніх рідних.
— Ага, — гарячився далі Грицько. — У першому випадку, який розглянув Страсбурзький суд, ішлося про чеченську жінку, що пропала в 2000 році в Грозному. В лютому 2001 року її тіло знайшли в масовому похованні. Експертиза встановила, що смерть жінки наступила в результаті черепних травм, нанесених тупим предметом.
— Хто це переривав усі могили й масові поховання, щоб знайти її? Такого не могло бути! Значить, хтось конкретно знав, де вона похована, і підказав місце пошуку, — сказав Борис Павлович. — Шукали ті, хто бив її тупим предметом.
— Атож. Звичайна підстава, — зітхнув Ігор Свиридович. — Її навмисне вбили, щоб потім здійняти ґвалт. Відомий ще з старозавітних часів прийом.
— Європейський суд вважає, що відповідальність за смерть цієї жінки лежить на російській владі, і тому Росія зобов'язана виплатити її родичам 70 тисяч євро, — продовжував Грицько.
— А що я казав? — підскочив Ігор Свиридович. — Хто вбив, за що — це страсбурзьким справедливцям байдуже. Винувата Росія і все. Хіба це не двійні стандарти?
— У сорок третьому році німці прийшли в двір до батьків моєї дружини і на очах багатьох свідків убили її дідуся, а також батька й матір. Це були старі люди, цілком мирні, — відхилився від теми Борис Павлович. — На той час наша територія знаходилася під німецькою окупацією, тобто під владою Германії. І що? Германія хоч якось відповіла за це?