— Я скажу більше, — доповнив цю думку Грицько. — Тим, хто звідав німецького рабства, тепер німці заплатили гроші. Як кажуть, хоч пізно, зате справедливо. А осиротілим дітям мирних жителів, яких німці замордували в окупації через ненависть до слов’ян, нічим не компенсували втрату батьків. Адже тут повна аналогія ситуацій! Чим же наші діти гірші від чеченців? Чому наші втрати свого часу зігнорували, а чеченські нині — примушують оплачувати?
— Так і обставини подій ніхто ж не розглядав! — підказав Борис Павлович. — Може, справді, знайдену в спільній могилі жінку вбили самі терористи. Як згадати про Гонгадзе чи Ганну Політковську, то дуже на те схоже.
— А ось ще краще, — продовжував Грицько. — Якась чеченка подала позов про зникнення в 2000-2002 роках сина і чоловіка. По цій справі Страсбурзький суд також виніс рішення про відповідальність Росії за можливу — зважте, всього лише можливу — загибель сина й тимчасове незаконне ув’язнення його батька представниками влади й ухвалив виплатити тій жінці 90 тисяч євро. Далі, в липні той суд виніс постанову про відповідальність російської влади за порушення права на життя молодого чеченця Хаджимурата Яндиєва. Хто такий, що за герой, чому ним опікується такий високий орган, звідки саме про нього стало відомо на тлі багатьох втрат? Одні запитання.
— Не одні запитання, — заперечив Ігор Свиридович. — Є й відповіді: це заздалегідь заплановані жертви, як Старовойтова, Холод, Політковська, яку ви тут згадували. Цих заангажованих ворогами Росії безпринципних людей пустили на гарматне м’ясо ті, кому вони служили. Заради провокації. Так само тепер позбавляються від своїх чеченських інформаторів чи провокаторів, та ще й таким чином все повертають, щоб вичавити навіть з цієї розправи додатковий зиск Ї політичний.
Цікаво, що всі троє мужчин виявилися однодумцями, але сповіщали одне одному свої думки експресивно, з криком, з жестикуляцією, підскакуючи зі стільців. Як не дивно, сліпий Ігор Свиридович добре знав справи не тільки у власній державі, але й у Росії, особливо що стосувалося військових конфліктів на Кавказі. Якщо Грицько й Борис Павлович отримували інформацію з газет і передач телебачення і в їхніх судженнях переважав схоластичний момент, то в свідченнях Ігоря Свиридовича відчувався ґрунтовний практичний досвід. Він чітко пам’ятав найдрібніші конфлікти, що сталися в тому регіоні навіть не тепер, а ще раніше, знав прізвища посадових осіб, як військових, так і місцевої влади. Взагалі, коли людина, як кажуть, знаходиться в матеріалі, то важко сказати, з чого саме це відчувається.
— …звинувачують Євгена Кульмана, — чувся далі голос Ігоря Свиридовича. — А за що? Насправді ніякого наказу про розстріл він не віддавав, як і не отримував. А стріляли його… словом, ті, хто допомагав йому вже на місці. А якщо сказати точніше, то звільнені ним раби розправилися зі своїми мучителями, які кинулися втікати, дізнавшись, що їхню діяльність розкрито. Тому Кульман не повинен і не може бути визнаний винним по карному звинуваченню, і не тільки тому що в частині першій 42-ї статті Кримінального Кодексу РФ написано: «
Не є злочином заподіяння шкоди … особою, котра діє, виконуючи обов'язковий для неї наказ».
Ї А як він там опинився зі своїми людьми? Ї мимохідь запитав Грицько.
Ї Дуже просто. Стало відомо, що там проходитиме загін бойовиків з метою вчинення злодійського нападу. І йому надійшов наказ про виконання військової операції. Тобто йому наказали розташуватися на шляхах пересування супротивника з метою його знищення, захоплення в полон і таке інше. Наказ було виконано. Засідку влаштували на окраїні села Дай, при дорозі, по якій регулярно пересувався транспорт. По-перше, їжаку зрозуміло, що виконання подібного наказу передбачало виникнення можливих жертв. У результаті була зупинена цивільна машина, пасажирів якої згодом знайшли вбитими. Бачите, спецназівцям, щойно висадженим з гелікоптера в далекий гірський Шатойський район, цей регіон Чечні здавався мирним і безпечним, не як, наприклад, рівнинний Курчалоєвський. А тут, що по-друге, раптом виявилися російські громадяни, котрі перебували в рабстві у чеченців понад десять років! Уявляєте? Тих людей кульманівці, звичайно, звільнили. Ну і як, ви припускаєте, звільнені реагували, коли побачили, що ті, хто їх утримував в неволі і нещадно експлуатував, намагаються втекти? Отож. А спецназівці що? Вони не вповні володіли ситуацією й не розуміли, що навколо них відбувається. А… Ї оповідач махнув рукою. Ї Всього не розкажеш.
Любов Петрівна тихо кашлянула, а коли її чоловік зреагував на той звук, сказала, звертаючись до нього:
— Слідкуй за собою, дуже прошу.
Затим взяла Тетяну під руку і вони знову покинули сперечальників, вийшли на вулицю. Там хазяйка показувала Тетяні квітникові куртини, розбиті вздовж паркану, і кущі недавно посадженого тут жасмину.
— Ось скоро він зацвіте, так не захочеш на ніч додому повертатися, забажаєш у нас ночувати, — пожартувала Любов Петрівна. — А троянди? Гляньте, які пуп'янки вони викинули. О, — зраділа вона. — Зараз я вам півоній наріжу.
— Ні в якому разу! — зупинила її Тетяна. — Нехай ростуть. Я не люблю зривати квіти. Мене мама в дитинстві вчила не зривати квіти, Ї вибачаючись, пояснила вона. Ї Пробачте, просто я весь час пам’ятаю ці її настанови.
Любов Петрівна застигла у потрясінні — серед людей рідко зустрічаються особи, свідомість яких сягає так глибоко. Але вона сама така! Зриває лікарські рослини і плаче, просить у них прощення, заклинає допомогти хворим людям. А коли сушить, то розмовляє з ними як з живими, розповідає, з якими хворобами їм доведеться воювати, які недуги перемагати, дякує за слухняність і знову вибачається. Так само чинить і при приготуванні відварів чи настоїв, при накладанні примочок і компресів. Про все це вона довірливо розповіла Тетяні.
— Мені довелося дуже багато лікувати виснажених і поранених людей, таких хворих, якими ніхто не займався, і я обходилася тільки рослинами. Отак вмовляла і просила їх допомогти страждальцям, знайомила з іменами тих людей.
— Ви і зараз так робите?
— Тепер я вже вірю, що роблю правильно, — зізналася Любов Петрівна. — Тобто з роками у мене з’явилося переконання, що цей метод дає результати. А тоді я це робила з відчаю, бо крім свого слова більше нічого не мала під рукою. Інколи доводилося просто розжовувати трави й прикладати їх хворим до ран чи вражених місць. Можна звертатися до вас на «ти»? — раптом запитала вона.
— Звичайно, — погодилася Тетяна. — Навіть потрібно. Я вважаю, що лікар неодмінно повинен звертатися до пацієнта на «ти». Особисто в мене тоді складається враження, що я знаходжусь поряд з мудрою і набагато старшою людиною, і вона мені обов’язково допоможе, як в дитинстві мені допомагали батьки.
— Пробач, доню, — зніяковіла цілителька, — а твій чоловік казав, що ти сирота.
— Так. Але у сиріт теж колись були батьки.
— Ти пам’ятаєш своїх?
Тетяна відчула, що це питання непокоїть жінку, скоріше за все вона втратила свою дитину і зараз гадає, пам’ятає вона її чи ні, якщо їй вдалося вижити. Хитання головою, зітхання, сум на обличчі, холодні очі… Так роблять люди, коли в них бракує слів, щоб передати свій стан чи свої почуття.
— Звичайно, пам’ятаю, — відповіла Тетяна, і побачила, що зробила правильно, бо очі жінки потеплішали і сум з її обличчя трохи відступив.
— Які страви ти найбільше любиш?
— Дуже прості: смажену картоплю і борщ.
— Причому картопля має бути смажена разом з яйцем, так? І трохи сируватою, недосмаженою?
— Так, саме так, — здивовано підняла очі Тетяна, а потім зрозуміла: адже впродовж місяця їй доведеться через день обідати тут, тому жінка й розпитує про уподобання майбутньої пацієнтки.
Нарешті голоси в дворі трохи стихли, і жінки повернулися до гурту. Побачивши їх, Борис Павлович піднявся першим.
— Спека настає, — звернувся він до Грицька. — Може, пора їхати?