— І він, — розповідала затримана дівчина, — не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.
— Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, — нагадала тоді Тетяна.
— Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, — сповістила вона, ніби під великим секретом.
— А піти працювати він не пробував? — так само по-змовницьки прошептала Тетяна.
— Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.
— Підозрюю, що він пертиме напролом, — вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.
— Так, — підтвердила затримана. — Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.
— А як він вийшов на бабку-цілительку? — запитала Тетяна.
— Через свою матір, — відповіла дівчина. — Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, — добути грошенят на перший час.
— А як він далі збирався діяти?
— Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.
— Приємний хлопець, — сказала Тетяна. — Правда?
Дівчина знизала плечем:
— Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.
Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула — довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати — час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти працювати Любові Петрівні вже пізно, та й не можна покидати на цілий день без нагляду сліпого Ігоря Свиридовича. А отримувати пенсію їм іще рано. А може, вони її й не заробили. Хтозна. Ой… Тетяна ще раз тяжко зітхнула, усвідомлюючи, що таке охоплений ідеєю-фікс бандит, — тій дівчині, яка прийняла його до себе, не вдасться відвернути його замахи на Огнєвих.
Наразі ніщо не відволікало Тетяну від взятої на себе місії: ні безмісячна ніч, що моторошністю огортала світ; ні тиха краса степу; ні розлита довкруж суспензія мудрості, яка в такий час завше спонукає людину поринати у міркування й віднаходити там особливо глибокі істини, робити висновки чи щось планувати — всі її думки працювали на те, щоб правильно поговорити з гостинними господарями й вибудувати лінію їхнього захисту з найменшими втратами.
Вона поглянула на добряче посірілі через настання ночі пагорби на протилежному боці вибалку: деякі з них вкривало густе лісове пагіння. Зліва виднілася зруйнована ферма, а поряд стирчав каркас колишнього вітряка — кажуть, він тут стоїть ще з тридцятих років. Люди його берегли як реліквію, згадку про дідів-прадідів. А тепер щасливим і вільним нащадкам не до того, як кажуть: не до жиру — бути б живу. Так ось де є чудовий пункт спостереження! Якщо дивитися звідти, то все село лежить, як на долоні, особливо крайня на протилежному схилі вулиця і хата Огнєвих на ній.
Тетяна взяла праворуч, пірнула під захист посадки, що чорною масою супроводжувала стежку, пішла, не озираючись, щоб не наганяти на себе страху. Вона розуміла, що попереду на неї чекає важка ніч. Вона це відчувала нервами, і тому готувалася до неї як внутрішньо, психологічно, так і на фізичному, матеріальному плані: дивлячись під ноги, де валялися збиті бурею гілки з дерев, підшукувала собі підходящу, сучкувату дубину. Таку щоб кілограмів п’ять-шість важила і була замашною. Ага, добре було орудувати подібним знаряддям у Грицьковому дворі, де й місця для гарненького розмаху доволі, й свідків не було. А тут? Тут що не розвернешся в кімнаті, що господарку нажахаєш до нестямного крику — все не те. Ні. Але не бігати ж перед нею з пістолетом в руках — бідна жінка втратить уявлення про дійсність, подумає, що на її очах воюють дві мафії.
Подружжя Огнєвих ще гуляло надворі, коли Тетяна тінню попід стінами пірнула до них у хату.
— Я вас в хаті почекаю, — тільки й промовила. — А ви ще погуляйте.
Не вмикаючи світла і не роздягаючись, Тетяна зайшла в свою кімнату й сіла на ліжко. Хвилин через декілька зайшли й господарі, покінчивши з усіма справами по господарству.
— Ой, — раптом згадала Любов Петрівна, — забула песика відпустити, нехай побігає на волі, — і вона вискочила з хати.
— Доню, — погукав Тетяну Ігор Свиридович, вмикаючи телевізор. — Дитино моя, підійди хутенько, поки ми самі.
Тетяна, скоро оговтавшись від незвичної ніжності, — ніяк не вдавалося звикнути, що сільські люди часто так звертаються до молодших на доказ своєї довіри чи свого приязного ставлення до них — зайшла у вітальню і сіла біля господаря.
— Я поряд, — розсіяно попередила вона, все ще приміряючись до бесіди з Огнєвими, бо без них ніяк не знаходила вирішення задачі.
— Відчуваю, що у нас назрівають воєнні дії, — сказав Ігор Свиридович, поклавши руку на її плече. — Почекай, — спинив Тетяну, яка хотіла на цих словах перебити його. — Ніколи нам. Так от, я, на жаль, ненадійний помічник, скоріше тягар. А ти знай от що: отам за припічком лежить згорток, у ньому пістолет, до речі, військового зразка і стріляє з силенним гуркотом, тому використовуй його в крайньому випадку. Патрони теж там лежать. І не бійся, в разі потреби перед законом я все візьму на себе. А під ліжком лежать п’ятикілограмові гантелі. Це теж гарна зброя, не нехтуй нею. Ти їх зараз забери звідти і поклади туди, де вони можуть тобі знадобитися. Так, що ще?
Видно було, що чоловік хвилюється, але щиро намагається бути корисним. Він давно вже відчув небезпеку, як і те, що Тетяна всіма засобами боронить їх від неї. І тому навіть у безпомічному стані не перестав відчувати і проявляти свою відповідальність за безпеку жінок.
— Треба встановити чергування, — запропонувала Тетяна, розуміючи, що проникливого чоловіка обдурити чи приспати його пильність не вдасться. Тому треба говорити відверто, ну може, трішки щось зм’якшити.
В цей час в хату повернулася Любов Петрівна. Заклопотаність не сходила з її миловидного лиця, залишаючи і снопик вертикальних зморшок на переніссі, і складки навколо опущених донизу куточків губ.
— Собаку я відпустила. Що ще робити? — запитала вона, звертаючись до обох, хто був у хаті. — Таню, доню, ти ж нічого не кажеш. Хіба ми з чоловіком якісь детективи? Сидимо з ним, гадаємо, що сталося, чого ти сполохалася, що воно далі буде. Прямо руки опускаються, ні до чого душа не лежить. В чому справа? Що відбувається?
— Це все тільки мої підозри, — сказала Тетяна. — На ваш бізнес, Любове Петрівно, поклав око один бандит, якого ви колись лікували. Тепер він намагається тероризувати вас і цим змусити платити йому данину. Для цього знайшов помічницю, яка повинна була для початку вкрасти ваші заощадження. А коли трапився Грицько й не дав цього зробити, вони вчинили другу спробу. Це сталося в той день, коли ви ходили купатися на річку, а я залишалася відпочивати. Пам’ятаєте? — слухачі дружно кивнули головами. — Я ледве відбилася від мужика. Він майже силою вдирався в хату, щоб визволити дівчину, свою пособницю, яку я тут впіймала й затримала. Так, — Тетяна повернулася до Любові Петрівни. — Вона залізла сюди через вікно і знову рилася у вашій шафі. Якщо я їх відігнала не досить переконливо і вони не відмовилися від свого наміру, то досі слідкують за вами. А коли так, то з нашої вечірньої метушні мусять зробити висновок, що сьогодні ви залишилися самі і можна ще раз вчинити спробу пограбувати вас. Ось я й готуюся до цього.