— Значить, війна, я не помилився, — сказав Ігор Свиридович.
— Не везе нам — як не те, так інше, все не як у людей. Тоді треба протриматися до ранку, а там ще щось придумувати, — задумливо сказала Любов Петрівна.
— Ви зараз ще посидьте, подивіться телевізор, робіть все, як завжди, а потім лягайте спати. А я чергуватиму. Раптом що, я вас розбуджу. Не полізуть же вони у вікно нахрапом.
— Якщо ми спатимемо, а ти ні, то це не називається чергуванням, — сказала Любов Петрівна. — Давай домовимося інакше. Ти спи зараз, а я посплю у другій половині ночі.
— Ні, Любове Петрівно, вам завтра хворих приймати, ви мусите бути свіжою.
— Ви про мене не забули? — озвався Ігор Свиридович.
— Ви хворий, вам взагалі про це діло некорисно знати. Та вже коли я десь помилилася й дозволила вам здогадатися, то хоч не просіться на фронт, — сказала Тетяна.
— Ех, доню, не дай Бог тобі знати щось про справжній фронт! — зітхнув чоловік. — Розберемося по суті. Хто з нас найміцніший здоров’ям і найвитриваліший?
— Це я, — озвалася Тетяна.
— Кому завтра найбільше треба бути у формі?
— Любові Петрівні.
— Ну, от і виходить, що найкращий час для чергування ми віддамо Любові Петрівні, а найважчий — нашій Тані.
— Як це?
— Звечора пильнуватиме Любов Петрівна, а ми поспимо. Потім заступиш ти, Таню, а під ранок я тебе зміню, і ти ще трохи поспиш.
— Схематично кажучи, звечора відпочиватимете ви і я, потім Любов Петрівна і ви, затим я і Любов Петрівна. Це правильно, я згодна. Для мене заснути чи проснутися в будь-який час дня і ночі не складає труда, — погодилася Тетяна.
Вони ще обговорили розпорядок і методи чергування, поговорили про можливі варіанти розвитку подій, дії з боку настирного бандита і розійшлися по своїх «постах». Тетяна, маючи деякий досвід бандитських нападів, припускала, що вона, змінившись серед ночі зі свого чергування, постарається вже не заснути, бо це буде найважчий час для втомленої людини — час перед ранком, коли найбільше хочеться спати. А різна погань якраз у цей період і завдає удару. І хоч зараз майже в половині четвертого починає світати і можна думати, що при сонці їм нічого не загрожуватиме, та це було ефемерне враження. Бандити двічі вже лізли в хату саме серед дня. Крім того, не можна в небезпечній ситуації покладатися на незрячу людину, тим більше що сліпота у Ігоря Свиридовича з’явилася порівняно недавно і не встигла доповнитися в організмі витонченим слухом.
Проте всі Тетянині розрахунки полетіли шкереберть. Їй здалося, вона щойно заснула, хоч стрілка годинника підбиралася до першої години ночі, коли внутрішній вартовий забив тривогу, примусивши різко розкрити повіки й нечутно скочити на ноги. І однаково неприємності знову її застукали зненацька.
А було так. Любов Петрівна, злегка подрімуючи перед екраном телевізора, спокійно чергувала, навіть трохи заспокоївшись після вечірніх розмов — так кругом було тихо й спокійно. Вона вже збиралася будити собі на зміну Тетяну, як раптом відчула чужий запах, який одразу не розпізнала. Потім зрозуміла, що це пахне дим — у неї щось горіло. Вона, звичайно, сполошилася — треба ж здати чергування в порядку: обдивилася всі розетки й вимикачі, глянула на електричний чайник, пішла на веранду перевірити газову плитку. Все кругом було в порядку. Тоді вона запідозрила, що забула вимкнути газовий балон у літній кухні, де звечора варила собаці кашу на завтра. Ну нема, щоб перейти туди з хати — тут був хід через комору. Так не захотіла торохтіти й будити своїх домочадців, тому пішла знадвору. Обдивилася все в кухні, заглянула навіть в сарай і в льох — ніде нічого не горіло. Вона ще постояла на подвір’ї, придивляючись і принюхуючись, звідки це може нести димом, а потім направилася в хату. На самому порозі її обхопили ззаду, заткнули рота кляпом, зав’язали очі ганчіркою, кинули на стілець і прикрутили до нього.
Переступники надивилися легковажних фільмів про злодійства, подумала Любов Петрівна. Десь підпалили сміття, щоб викликати підозру в пожежі, і вивчали, куди вона побіжить гроші рятувати. Видно, підглядали у вікно, як вона металася по хаті, потім слідкували за нею надворі. А вона їх розчарувала, бо навіть не подумала про скляну банку з грошима, нещодавно закопану на грядках з цибулею, — там їй ніяка пожежа не страшна.
— Де гроші? — почула вона запитання, вимовлене здавленим голосом прямо над своїм вухом. — говори, с…! Спотворю! Уб’ю!!
Любов Петрівна цей приглушений голос витлумачила не так, що бандити бояться зчиняти ґвалт, а так, що вони хочуть залишитися невпізнаними нею, і вона щосили намагалася згадати, хто це говорить, кого це вона лікувала від туберкульозу, але такого випадку взагалі не пам’ятала. Та й не могла пам’ятати, бо хоч цей терорист, справді, був туберкульозним і, справді, взнав про цілительку через лікування у неї. Та лікувався тут не він, а його мати і не від туберкульозу, а від рожі. Він просто колись привозив матір сюди й побачив тут велику чергу. Тоді й подумав про бабині прибутки й про те, щоб добратися до них. А своїй дівчині він набрехав навмисне, щоб вона робила те, що йому треба було.
Та незабаром бідна жінка зрозуміла, що помилялася, — нападники виманили її з хати не якимсь безневинним вогнем, а правдивою пожежею. Вона почула, як поблизу неї загоготів вогонь, і відчула гаряче повітря, що йшло з того боку. І вже про себе не думала, намагалася подати знак тривоги тим, хто залишався в хаті. Хоч як там не термосили її, як не допитувались про гроші, як не били, а вона тільки звивалася всім тілом, щосили голосила, видуваючи повітря через ніс, била ногами об землю. Нарешті їй вдалося перекинути стілець і разом з ним впасти. В мить падіння вона зрозуміла, що втрапить головою на кам’яні сходини веранди, але щось змінити вже не встигала.
Тетяна проснулася без видимих причин, але одразу зорієнтувалася в подіях, хоч і відчула, що трохи запізнилася. За мить вона була вже на ногах, виглянула зі своєї кімнати, переконалася, що хазяйку терзають на вулиці й вирішила застосувати вже випробуваний метод — відволікти увагу злочинців на себе. Вона вийшла з кімнати і тільки намірилася якось дати про себе знати, як почула голос Ігоря Свиридовича.
— Хто тут?
— Це я, не хвилюйтеся, — сказала вона. — Перейдіть в мою кімнату, де вас не шукатимуть, і ждіть. Я скоро звільнюсь і виведу вас звідси. А якщо зможете, то через вікно виберіться на вулицю, бандити стоять біля порога і не побачать вас.
— Де Любов Петрівна?
— В безпечному місці, — сказала Тетяна, не уточнивши, що там і як, бо й сама того не знала.
Те що вона побачила, виглянувши з дверей, її жахнуло: Любов Петрівна нерухомо лежала на землі у якійсь дивній позі. В темряві Тетяна не зрозуміла, що жінка була прив’язана до стільця, але побачила, що її голова лежить на сходинах, а біля неї метушиться Андрій, намагаючись зрозуміти, жива його жертва чи ні.
— Подай води! — наказав він, і Тетяна побачила, як з темряви вийшла знайома вже дівчина.
— Як я тобі її подам? Тягни тітку під кран, — огризнулася дівчина.
— Ні з місця! — закричала Тетяна. Вона припустила, що у Любові Петрівни може бути черепна травма, тоді її не можна чіпати, не те що тягати по землі: — Відійди від жінки!
Нападники здивовано перезирнулися і раптом обоє притьмом кинулися до неї.
— Ах ти зараза! Як ти тут знову опинилася?
Тетяна шаснула назад у хату й ткнулася сховатися за дверима вітальні, але там щось стояло. Вона обережно торкнула ногою той предмет. Це виявився малий стілець, на зразок дитячого, на якому любила сидіти Любов Петрівна, коли перебирала трави. Тетяна тихо стала на той стілець і підняла над головою п’ятикілограмову гантель, яку перенесла сюди ще вдень. Щоправда, прокинувшись і упевнившись у відкритому розбої, на який зважилися недавні лихі знайомці, вона встигла видобути з-за припічка той пістолет, про який казав Ігор Свиридович, і зараз ця зброя була при ній. Але вона годилася для крайнього випадку.