— Хто то була за одна? — запитав хтось із сусідів у Тетяни.
— Не знаю, прийшла пізно ввечері, сказала що їй потрібні якісь рідкісні трави. Любов Петрівна вже відпочивала, тому я запропонувала їй залишитися тут на ніч.
Любов Петрівна, почувши ті слова, полегшено зітхнула — не треба буде розбиратися з підпалом, давати комусь пояснення, когось звинувачувати. Вона мало вірила в дієвість слідчих органів і взагалі в справедливість судової системи. То для чого затіватися? Її більше всього непокоїв стан здоров’я Ігоря Свиридовича, який отримав чималі опіки і потребував серйозного лікування. Народних методів тут було не досить.
Перемагаючи біль від заподіяних бандитами травм, Любов Петрівна піднялася й почала надавати чоловікові першу допомогу, причому обробляла опіки й робила перев’язки досить професійно — звичайно, цілителька має добре знатися також і на офіційній медицині. Нічого дивного.
На світанні, коли згарище, все-таки залите водою, лише подекуди диміло, приїхав Грицько і відвіз постраждалих в лікарню.
5
Про відпочинок на морі можна було забути — Тетяну знову госпіталізували, тільки на цей раз з опіками обличчя й кінцівок. Грицько залишив постраждалих від вогню в приймальному відділенні, де їх уже оглянув черговий лікар і тепер ішло оформлення офіційних паперів, а сам піднявся слідом за лікарем в його кабінет. Той уже сидів у кріслі й розмовляв по телефону, і, як зрозумів Грицько, саме про нових пацієнтів. Побачивши відвідувача, лікар завершив бесіду й привітно показав Грицькові на крісло біля стіни.
— Ваша дружина затримається у нас тижня на два-три, а потім долікується вдома, — повідомив Грицькові головний терапевт районної лікарні. — І буде як новенька.
— У вас же немає опікового відділення, — сказав Грицько. — Дайте направлення в область.
— Ми її у себе залишимо. Не хвилюйтеся, наших можливостей вистачить, щоб подужати її травми. А ось вашого тата доведеться везти в область, тут ви маєте рацію.
— Це не тато, — невдоволено буркнув Грицько.
— Ну тесть, яка різниця? Йому потрібна буде пересадка шкіри, а там це зроблять краще.
Грицько тільки засопів, не вдаючись у подробиці, що його дружина постраждала в домі абсолютно чужих людей. Для чого? Ще причепляться з запитаннями, чого вона там була вночі.
— А з літньою жінкою що? Тобто… — Грицько замішався, — яку звати Любов Петрівна.
— З нею все гаразд. Зараз цій хворій нададуть допомогу, оброблять і перев’яжуть рани, і забирайте її додому. Вона, як кажуть, відбулася переляком. Щоправда, десь отримала травми, не типові для пожежі.
— Що за травми?
— В основному зчесана шкіра, садна й синяки по всьому тілу. До речі, тут не було криміналу?
— Втікала од вогню і падала, напевне, от і травми. А про кримінал нічого не скажу. З чого ви взяли про нього? — переконливо щиро вдивився в лікаря Грицько, попереджений Тетяною, що про підпал краще помовчувати, а останні деталі вона йому взагалі не встигла розповісти.
— А в неї синці мають таку природу, наче її перев’язували міцними мотузками. Отут, — сказав лікар, показуючи на зап’ястя, щиколотки і верхню частину тулуба. — Крім того, в неї є чималенька рана на голові і загалом відмічаються деякі ознаки струсу мозку.
— Так, — не знаючи, як реагувати на сказане, протягнув Грицько. — Може, вона, рятуючи майно, щось виносила на собі, зв’язане мотузками, впрягалася в них, тягла, забивалася, подряпувала себе. Стара жінка, що ви хочете.
— Може, — погодився лікар. — Але то все в неї загоїться в домашніх умовах. Тут потрібен тільки час і гарний сімейний догляд. Нехай тижнів зо два побільше спить, гарно харчується і гуляє на свіжому повітрі.
В кабінет заглянула жінка в білому халаті.
— Можна?
— Заходьте, — дозволив лікар і встав з-за столу, простягаючи Грицькові руку для прощання. — Пробачте, у нас тут нагальні справи. Ще запитання є?
— Є, — заквапився Грицько. — Хто відвезе… Тобто, хто доправить Ігоря Свиридовича в область?
— Якраз, коли ви зайшли, я домовлявся з опіковим центром лікарні імені Мечникова. Вони згодні його прийняти.
— Дякую. А відвозитиме хто?
— А, — лікар вдарив себе по чолу. — Ми, звичайно. Пробачте, я не зрозумів запитання. Сьогодні під кінець дня він буде там, ввечері можете відвідати його. До побачення.
Любов Петрівна вже сиділа на лавочці біля входу в лікарню. Вигляд у неї був жалюгідний: найперше кидалася в очі накинута поверх бинтів, намотаних навколо голови, брудна від кіптяви хустина; порівняно чистий одяг був страшенно пожмаканим, на руках і ногах виднілися численні пластирі й місця, просто оброблені зеленкою, ступні ніг — босі.
Чесно кажучи, Грицька просто мало било життя, чи отримані уроки не йшли йому на користь. От вчора ввечері розповіла Тетяна, що на них може бути напад, сказала, що готується до відсічі бандитам, а він слухав і не уявляв, що це насправді може статися. Наче вона йому казку читала. А як побачив уранці, що у них скоїлося, — розгубився, як останній слинько. Скільки ж іще можна його вчити?
Або ось з Огнєвими. Сам же сказав їй, що вони йому подобаються, що він хотів би їм допомогти, що непокоїться про них, бо вони нагадують йому батьків, а як сталося нещастя, — про все забув. Добре, що хоч тепер згадав слова, сказані тоді Тетяною: «Ота поговірка, що людина мусить народити дитину, збудувати дім і посадити дерево, є неповною. А від цього усічення — майже аморальною». «Чого?» — запитав здивований Грицько, який не звик критично обмірковувати загальновідомі істини, а фактично, не володів звичайною ініціативою філософствувати про життя. «Тому що людина ще мусить доглянути своїх батьків, і, може, це Ї найголовніший обов’язок, бо саме він робить її людиною». Отак! І додала роздумливо: «А в мене батьків немає. Отже, мені судилося когось іншого доглянути. То чому б не їх?». Він ще тоді радів, що вона вирішила запросити Огнєвих замешкати в її хаті. А тепер ні про що не подбав би, якби не побачив Любов Петрівну у такому плачевному стані. І куди вона, вийшовши звідси, подалась би, сердешна? Жах! Грицька аж у піт кинуло від власного лаповухства.
— А чого ми зажурилися? — звернувся він до Любові Петрівни на манер лікарів, торкаючись її руки. — Забирайтеся швиденько в машину і поїхали додому.
— Який дім? — заплакала жінка. — Там навіть сараю не залишилося. Все спалили, нелюди. Навіть мої трави. А я ж їх так ретельно збирала й сушила, так старалася! Там було запасу років на два-три. Що ж я тепер робитиму…
— Поїхали, поїхали! Забудьте про те село. У нас, слава Богу, є для вас запасний варіант. Відсьогодні житимете в Славгороді, в Тетяниній хаті. Ми з нею вам зручності там влаштуємо. І буде все, як в кращих домах, — з легким серцем говорив Грицько, радіючи, що у нього така чудова дружина і що він може виручити з біди таких гарних людей, як оці Огнєві. — Зараз ми заїдемо до нас, переглянемо весь одяг, що залишився від моїх батьків. Може, вам щось на першій порі підійде, то візьмете. А потім все, що треба, наживемо. На щастя, всі живі залишилися. Це головне.
— Дякую, — відгукнулася жінка. — Ми в боргу не залишимося. Мені б тільки Ігоря на ноги поставити. А там ми вам не завдаватимемо клопоту.
— Навіть не думайте про це! От живіть, як біля своїх людей, і все. Та вам про це краще моя Тетяна пояснить. У неї ціла теорія є про долю, людське призначення й таке інше. Я в цих матеріях не розбираюсь. Але від себе ми вас нікуди не відпустимо. Це наше остаточне рішення.
— А ти ж чий будеш? — раптом запитала Любов Петрівна.
— Я? — Грицько з несподіванки оглянувся на співрозмовницю, що сиділа позаду. — Моє прізвище Летюк, це татове, а мамине дівоче — Куропат.