— А що таке?
— Ось чоловік на море їде, аж з Москви добирається, і я пожалкував, що через нас ви з Гришею не відпочили.
Отак мало-помалу розмова відхилилася від речей, про які декому з присутніх шкідливо було згадувати, і перейшла на дітей і вибрики його величності примхливого випадку. Гість, який спочатку здебільшого помовчував, нарешті освоївся й щиросердо розбалакався.
— Ви запитували, чи я з сім’єю приїхав, — почав він. — Ні, сам. А чого?
Нещодавно, Ї розповів він далі, Ї йому довелося пережити таке, від чого досі не проходить сум’яття, — сталася випадкова зустріч з однією знайомою, точніше кажучи, з жінкою, яку колись кохав і навіть збирався з нею поєднатися.
Дівчина тоді навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готувалася стати майстром розпису по тканині. А він працював, адже був чималенько старшим за неї. Зрозуміло, що після домовленості про шлюб їхні стосунки найближчим часом перейшли в досить близькі. І тут Костя несподівано дізнався, що його нареченій ще не виповнилося вісімнадцяти років. Він злякався відповідальності, що вступив в інтимні стосунки з малоліткою, і втік од лиха подалі. Дав слабака, звичайно. Але втік не по-справжньому — збирався дочекатися березня, її вирішального дня народження — і тоді повернутися. Від своїх рідних і друзів йому стало відомо, що дівчина намагалася шукати його, але скоро облишила свою затію через невдачі. Він тільки зрадів цьому — невідомо, для чого вона його шукала. І похвалив себе, що про все добре подбав: змінив місця роботи й проживання, адже триматися подалі від неї йому належало — ні багато, ні мало — понад півроку. Тільки так вже влаштовано життя, що в молодості такий короткий термін інколи визначає все подальше майбутнє. Незабаром він зустрів другу дівчину і до березня, коли йому можна було «виходити з підпілля», вже був жонатим. Оповідач замовк.
— Вдало женився? — чемно, щоб заповнити паузу, спитав Ігор Свиридович. — Задоволений дружиною?
Оповідач тільки кивнув.
— Тоді чого ти так хвилюєшся? — розвів руками Гліб Євгенович. — Та в кожного з нас до весілля стільки таких наречених було, що я, наприклад, тепер не всіх і на ім’я пам’ятаю. Вибачаюсь, — звернувся він до Тетяни і затим поплескав гостя по плечі: — Уявляю, тобі незручно було перед нею, що запросив до шлюбу, а потім дав дьору. Але це сталося давним-давно, забудь. Ти дуже вразливий, так не годиться.
— Не звертайте уваги на мою присутність, — сказала Тетяна. — Мені так довго бракувало спілкування з однолітками мого батька, що я просто слухаю вас і радію.
Вона сиділа поряд зі своїм підопічним, при цьому взяла його під руку й поклала голову на його плече, як те часто роблять старші діти, насолоджуючись присутністю батьків.
— Та ви ж не дослухали! — вигукнув Костя. — Головне ще попереду.
— Пробачте нам. Розповідайте далі, а ми зі свого боку постараємося зарадити вашим проблемам, — сказала Тетяна. — Адже у зв’язку з цією зустріччю у вас виникли проблеми, так?
— Так. Ага, — продовжував розповідати Костя, — Єлизавета Афанасіївна, так звали колишню наречену, дуже зраділа зустрічі і навіть чути не хотіла ні про яку вину перед нею, не приймала ніяких вибачень, не хотіла слухати ніяких пояснень. Сказала, що не тримає зла за минуле. Очевидно, тоді так мусило статися — це в їхні плани втрутилася доля. А вона, Ліза, вірить в уділ. І найкращим доказом існування запрограмованого для людини жеребу є оця їхня зустріч. Вона зізналася, що все життя уявляла, як це буде, і дуже боялася вмерти, не сказавши йому однієї важливої речі. На час їхньої оцієї зустрічі, — уточнив Костя, — Єлизавета Афанасіївна вже була невиліковно хвора, і знала про це.
— Хіба це не знак звище, що в останні дні мені подаровано те, про що я все життя клопоталася? — говорила вона. — На мені лежить великий гріх, і я отримала можливість покаятися.
— Чому ти мене для цього вибрала? — запитав Костя. — Я не батюшка.
— Бо згрішила через твій учинок, а значить, тебе це теж стосується, щоправда, не безпосередньо.
І Ліза, тобто, Єлизавета Афанасіївна сказала, що після його втечі народила позашлюбну дитину, дівчинку, яку змушена була залишити в пологовому будинку Синельникового, що на Дніпропетровщині. Спочатку вона надіялася, що як тільки її справи покращаться, то забере доньку додому, а потім так не сталося.
— Я запитав, як вона з Москви аж у Синельникове потрапила. Та Лізі дуже важко було розмовляти, — говорив далі Костя, — і вона тільки додала, що інші подробиці може сповістити її подруга Неля.
— А прізвище її ти знаєш? — запитав хтось у Кості.
—
Дівоче прізвище Нелі — Потомака, а по чоловіку вона тепер Серебро.
— Не Нелі, а своєї колишньої дівчини, — роздратувався через нетямущість родича Денис Митрофанович. — Так же? — запитав він у слухачів. — Я правильно зрозумів ваше запитання?
— Правильно.
— Лізине? — здивувався Костя. — Як же не знати? Паперовська.
— Так коли ви з нею теє… ну, полюбилися і коли вона народила?
— Гріхопадіння? Його дату я, звичайно, забув, це сталося десь в середині серпня. Я ще зазначив, що у вересні вона поїде на навчання вже заміжньою жінкою. А коли народила, не знаю, здається, вона не уточнювала.
— Ви сказали, що в ліцеї вона вчилася розписувати тканини, а де вона збиралася працювати? — з однією їй зрозумілою зацікавленістю запитала Тетяна.
— Це ж був ліцей, — відповів Костя. — У них там направлень на роботу не видавали.
— А як і куди працевлаштовувалися випускники ліцею?
— Хтозна. Ну, наприклад, до них приїздили представники різних підприємств, розміщали конкурсні замовлення, а потім переможців запрошували до себе на роботу. Ліза, наприклад, на першу практику потрапила в Іваново на ткацьку фабрику, може, й у подальшому співпрацювала з ними. Не знаю.
— І що, ти вважаєш, що то може бути твоя дитина? — запитав Ігор Свиридович. — Ота подруга, Неля Потомака, теж з Лізою навчалася? Де її шукати?
— Де шукати, не знаю, а навчалися вони в одній групі. Дитина, ви кажете… Може, й не моя. Оце через те я й приїхав сюди сам, без дружини. Хочу заїхати в Синельникове, узнати про все. Рік її народження мені відомий. Нині тій дівчині вже двадцять п’ять років стукнуло. Не дай Бог щоб вона виявилася моєю — дружина мене загризе. У нас своїх двоє.
— Для чого вам клопотатися, витрачати кошти і час? — майже радісно скинулася Тетяна, ніби влаштовувати чужі проблеми було її покликанням. — Давайте всі відомості мені, я докладно розвідаю і сповіщу вам.
— А це зручно? — спитав Костя і його очі заблищали надією.
— По-перше, я живу в Синельниківському районі, по-друге, працюю в державній установі, до речі, з дітьми. Мені зовсім не складно буде знайти тут сліди вашої Лізи, а потім і покинуту нею дівчинку. Так вона, кажете, вже померла?
— Померла, — підтвердив Костя. — А мені отакий клопіт заповіла.
— Для чого? — поцікавився Гліб Євгенович. — Що вона від тебе хотіла?
— Тепер мені здається, тільки для того, щоб я мучився сумлінням. Я майже впевнений, що дитина не моя, але це діло таке, що я можу й помилятися. Треба все перевірити.
— А раптом ти знайдеш ту дитину — тепер уже молоду жінку, а вона виявиться невлаштованою, нещасною, потребуватиме допомоги. Що ти робитимеш з такою халепою, коли в тебе немає повного порозуміння з дружиною? — запитав Ігор Свиридович.
— Це буде жахливо, ви праві. Моє життя перетвориться на пекло. Але я не можу спокійно жити, знаючи, що десь є моє дитя, яке, може, страждає. Мушу знати все достеменно.
— Ні про що говорити, — сказала Тетяна і різко скочила з ослону. — За цю справу з усіх міркувань найліпше взятися мені. Давайте всі відомості про вашу дівчину Лізу, її подругу Нелю, про інших можливих дійових осіб цієї пригоди і свої реквізити, я запишу. І ні про що погане не думайте. Гаразд?
2
Після цієї бесіди збігло не більше місяця. Ввечері в квартирі Кості, який щойно повернувся з відпочинку, пролунав телефонний дзвінок і, на щастя, він сам підійшов до апарату.