За радянських часів Коростелін Михайло Світозарович очолював найбільшу в країні офтальмологічну клініку, а зараз відійшов від державної служби, відкрив приватний бізнес і створював сучасну школу своїх послідовників, виховуючи їх на власному досвіді. Тепер у нього для цього було більше часу і можливостей. Він ще оперував, хоч і був похилого віку. Коротше, Тетяні це підходило.
— Ваш коачінг по відношенню до мене у справах боротьби за здоров’я людей неодмінно забезпечить всім стражденним канбан з боку лікарів, — тим самим відповіла Тетяна пластичному хірургу й задоволено розсміялася. — А що, не ждали, що ми тут теж не ликом шиті?
— Авжеж, авжеж, — хихотнув і собі пан Ситник. — Недарма ще донедавна ваше місто було неофіційною столицею нашої держави.
Він мав на увазі, звичайно, обласний центр, але Тетяні все рівно стало приємно. І вони розпрощалися, задоволені одне одним.
4
Ігор Свиридович часто, траплялося,задумувався про те, який світ його оточує — сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей — його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді — це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.
Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, — що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе — дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.
— Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, — приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. — Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.
Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, — щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння — ні. Так не буває.
— Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? — насторожено запитав він у сусіда. — Як, до речі, вас звати?
— Олег Володимирович, — відрекомендувався попутник. — Для вас — просто Олег.
Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.
— Колись я трохи воював, мав поранення, — продовжував Олег Володимирович.
— Де воювали?
— На Північному Кавказі, точніше — поблизу Кадорської ущелини.
— Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?
— Ні, я… — Олег зам’явся.
— Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, — слушно зазначив Ігор Свиридович.
— Ви праві. Отже, я лікар.
— А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? — здогадався Ігор Свиридович.
— Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…
— Звідки ви її знаєте?
— Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.
— Рятували?
— Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину — потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.
— Як же ви потрапили на війну? — нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.
— Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, — Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. — Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно — повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? — раптом запитав Олег.
— Звідки ви взяли?
— На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?
Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути — принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.
5
Нарешті потяг поринув у спокій — позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.
Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки — історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале — залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.
За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.