Люля любила чепуритися, траплялося на самоті вдягала бабусині святкові туфлі на високих підборах, фарбувала губи яскравою помадою, квацяла щоки рум’янами і крутилася перед дзеркалом, вдаючи з себе артистку.
— Виступає співачка театру імені Немировича-Данченка! — об’являла свій вихід, затим робила реверанс і заводила пісню, яких багато чула по радіо.
Вокальними здібностями Бог її не обділив, проте дівчинка не вміла їх правильно розкривати. Отож видовжувала шию, старанно витягуючи високу ноту, і горлопанила так, що аж очі їй вивалювалися. Кицька, єдиний свідок тих спектаклів, сиділа на теплій батареї, дивилася на неї переляканими очима й пряла вухами. Бувало, стан голосових зв’язок був менш задовільним і Люля, старанно виводячи рулади на зразок солов’їного тьохкання, зривалася на справжній крик. Такого т»співу» кицька довго не втримувала — схоплювалася с панічним нявканням і втікала на вулицю. Одного разу на виступ «співачки театру імені Немировича-Данченка» несподівано натрапила бабуся Нюра.
— Чого ти желіпаєш, як різана? — сполохано забігла до хати, а зрозумівши, в чому справа, розсміялася до сліз.
— І я… і я такою була, — заспокоїла Люлю, щоб та не ображалася на сміх і не соромилася свого гарного оксамитового голосу. А далі сказала оті слова про дивний взаємозв’язок між швидкістю часоплину і віком людини.
Зворушливе дитинство — о, як їй хотілося повернутися туди, бодай на мить одну відчути його пахощі! — скінчилося надто швидко, трагічно обірвалося коли їй ледве перевалило за десять років.
Мама й тато щезли водночас ще в її зовсім ранньому дитинстві. Це інша історія, і така болюча, що Люля не бажала торкатися її ні в розповідях, ні в спогадах. Крапку в ній не поставлено, не з’ясовано до кінця, що і як з ними сталося, хто винен і чи живі вони досі де-небудь, чи немає їх ніде. Може, настане час, і душа покличе Люлю докопатися до правди. Може. Але вона навіть не пам’ятає тієї пори, може, через те, що не було наявних ознак навічного прощання — ні похорону, ні плачів. А згодом не стало й бабусі — раптово померла на роботі від серцевого нападу. Тоді час був такий — переломний, перебудовчий, немилосердно жорстокий до тих, кого застав зненацька.
Дівчинка залишилася з прабабусею Улитою, старою й хворобливою жінкою, яка, хоч і любила її дуже, але мусила віддати до інтернату, як тільки та закінчила початкову школу й настав час відвідувати п’ятий клас. Коли саме прабабусі не стало, Люля не пам’ятає, адже сповістили їй про те не зразу, а через деякий час. Відчути горе чи втрату затерпле дитяче серце не змогло, бо не вміло тужити за втратами, не спостереженими навіч. Лише згодом дівчинка з сумом усвідомила, що їздити в гості тепер немає до кого, і радість канікул, як і радість будь-яка, надовго потьмарилася їй. Якщо не назавжди, бо досі вона знала не істинну радість, а ерзац — жалюгідний її замінник.
7
— А ти чим займаєшся?
— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.
Вона м’яла серветку тремтячими пальцями і, видно було, підбирала слова, з яких краще почати розповідь, — адже в її історії чимало неординарного. Вона здатна на чудні, з точки зору оточення, вчинки, як-от пластична операція, наприклад. Затим пішла навпростець:
— Власне, нічим особливим. Працюю бібліотекаркою в школі. Так само, як і ти, я рано залишилася без рідних. Але, бачиш, ти пам’ятаєш батьків, бабусю свою і прабабусю, а я — нікого. Згодом я дізналася, що мати залишила мене в пологовому будинку одразу після народження.
— А ти не намагалась розшукати її? — озвалася Люля. — Я чого питаю? Про себе я точно знаю, що у мене нікого немає, а твої, може, десь є, радітимуть тебе бачити.
— Намагалася. І міркувала так само, як оце ти зараз сказала. Але взнала лише те, що мою матір зняли з московського потяга, коли у неї почалися перейми. Це сталося в Синельниковому. Тому згодом я й опинилася в Дніпропетровському дитбудинку. Документів у породіллі не було, і в пологовому будинку вона пред’явила лише посвідчення працівниці Іванівської ткацької фабрики імені Ленінського комсомолу, видане відділом кадрів на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни. Я знайшла навіть фельдшерицю, яка приймала пологи і добре пам’ятала той випадок. Вона розповіла, що жінка була невродливою, але зовсім молоденькою і що ще тоді вона, хоч фотографія на посвідченні збігалася з зовнішністю пред’явниці, подумала, що те посвідчення несправжнє. Адже це легко було влаштувати. Якась працівниця відділу кадрів зробила послугу своїй доньці чи подрузі, чи доньці подруги, щоб розіграти саме такий сценарій подій, якщо він їм давав бажаний вихід із ситуації.
— І ти не продовжила пошуки?
— Навпаки, продовжила — я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.
— Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.
— Так, якщо ті відомості правдиві, — погодилася Тетяна. — Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.
— А мешкаєш де?
— Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.
— А я в Краснодарі виховувалася, — зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.
Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність — не хотіла.
— Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? — запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.
— Який хлопець? — здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.
— Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.
— А-а, — зітхнула Тетяна. — Ти просто здогадалася.
— Не важко здогадатися.
— Його звуть Грицько Вікторович Летюк.
Тетяна ще довго й з легкістю розповідала про Грицька, про його невдале женіння, про те, який він вродливий, роботящий, добрий вдачею, м’який за характером. А Люля слухала чи ні те захоплене лепетання про якогось сільського телепня, але не зводила очей з натхненного обличчя Тетяни і згадувала свої любовні пригоди. Була і в неї подібна палка любов, і теж невзаємна. Причини, щоправда, були інші, та, як і Тетяна, Люля заради коханого теж ризикувала.
***
Тоді вона закінчила школу і їхала в Москву вступати до вищого навчального закладу, як давно мріяла, — до театрального чи музичного, на місці видніше буде, бо проявився все-таки в неї справжній хист до мистецьких занять. Вона гарно співала, в інтернаті брала участь в роботі драмгуртка, де її спіткав неабиякий успіх, і саме через виступи в шкільних спектаклях про неї взнала широка громадськість краю.
На такі відомі заклади, як музичне училище імені Гнесіних чи театральні училища імені Щукіна й імені Щепкіна, а тим паче ВДІК і ДІТМИС, не замахувалася — розуміла, що не має відповідної підготовки. Там засіли клани, столична богема, а не сироти з периферії. А ось Московське обласне музичне училище імені С.С. Прокоф’єва її приваблювало, й вона могла туди потрапити, нехай не на спеціальність «академічний спів», а на «народний хор». Планувалося й далі: ось закріпиться вона в Москві, почне навчатися, проявить себе, а потім переведеться, може, й у ВДІК імені С.С. Герасимова. Є там такий факультет, де можна вдало зачепитися: істориків і теоретиків кіно-, теле- й інших екранних мистецтв. Це було б уже дещо, а потім зробить наступний крок до здійснення заповітної мрій.