А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.
Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.
— Є чим робити підкоп, — сказав він.
— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.
— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.
Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.
А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.
— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.
— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.
— Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? — запропонував Ігор Свиридович.
— Не заперечую.
Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом — УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.
— Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, — розпорядився Ігор Свиридович.
УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося — достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.
А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.
— Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, — говорив Ігор Свиридович. — А звідти якось і додому доберемося — там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.
— Шукатимуть нас…
— Проїдемо, скільки вдасться. От гади, — розсердився Ігор Свиридович, — таку гарну техніку розкрадають, — і він вдарив долонями по бублику керма. — Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.
— Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?
— Може…
6
Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями — в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.
— Виходимо! — Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. — Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! — крикнув до дружини.
Перші кілометрів десять вони майже бігли, обминаючи з півдня селище Дай.
— Шатойський район, — прочитала Любов Петрівна на одному з покажчиків.
— Не затримуйся!
Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.
— Давай вимиємося, — запропонувала Любов Петрівна, — бо нас за один вигляд затримають.
В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.
Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці — справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? — біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.
— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.
— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.
— Ну, як знаєте.
Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.
— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.
— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.
Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.
Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.
— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.
— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.
Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.
— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.
— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.
Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.
— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.
— Цим нікому займатися, — буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. — Та й немає відповідних знавців.
— Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.
— Говори простіше! — гаркнув наглядач. — Не тявкай по-слинтяйськи.
— Дозвольте цим зайнятися мені, — випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. — Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.