— А ваша мама через вагітність могла втратити шанс гарно влаштуватися на працю після закінчення навчання. Це був би крах усіх надій. Тому я її запросила до себе, останні два місяці вона мешкала у нас, і ми розробили план, як їй краще заховати від усіх народження дитини.
— Де ви працюєте?
— В школі, викладаю домоводство.
— А мама де працювала?
— Коли все владналося з дитиною, повернулася в Іваново. Але те місце, яке їй обіцяли, вже було зайняте, і її взяли в якесь професійне училище викладати дизайн. Точніше не скажу.
— Вона була одружена?
— Тільки через два роки їй удалося вийти заміж за одного розведенця. Він працював методистом в обласному управлінні освіти, і ніби непоганим до неї був Але ревнивий — патологічно. І вона змирилася, що забрати до себе доньку їй не вдасться. Та через роки, що встигли збігти, вона б вас і не знайшла. Бачите, я їй радила вкрасти посвідчення в когось з робітників ткацької фабрики і записати вас на ту особу. А вона виявилася нікудишньою крадійкою. Не змогла цього зробити. Через те не знала, як вас записали, на чиє ім’я. То як би вона шукала, кого?
— Ні, дорога моя, вона все зробила, щоб можна було знайти мене, — сказала Тетяна. — Мене було записано на дівоче прізвище її матусі.
— Невже? — підняла брівки Тетянина співрозмовниця.
— Так, уявіть собі.
— Тим більше я не розумію, — по довгій паузі продовжила Неля Павлівна, — чого вона до Кості причепилася?
— Видно, образу на нього затаїла, вирішила провчити наостанок, — сказала Тетяна. — Він дуже хвилювався після їхньої розмови, боявся, що дитина виявиться народженою від нього. А в нього дружина теж не мед. І все-таки, ким був мій батько?
— Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?
— Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.
— А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.
— Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє — обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?
— Саме ці. Знаєте?
— Атож.
— Так от їх написав ваш тато — Юрій Вспишкін.
Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.
Неля Павлівна нагадала про себе.
— Мені час…
— Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.
— Тільки мені теж цікаво…
— Будь ласка! — відгукнулася Тетяна.
Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.
— Як ви все-таки взнали, що Ліза — ваша мати?
— Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, — сказала Тетяна і вибачилася: — На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, — за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.
— Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, — кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.
8
Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі — тут владарював постійний сутінок.
— А попереду ще два тижні грудня… — проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. — Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!
В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!
Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, — насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.
— Навпаки, це добре, — після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, — вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.
— Он як? — Тетяна повернулася до лікаря. — А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку — ура, ми вже зрячі.
— Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.
— Я хвилююсь.
— Чого?
— Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?
— Дитино, ви не можете не сподобатись!
— Не в цьому річ, — Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. — Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.
— Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. — Ні, це нечесно, я прийду пізніше.
Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.
— Не зловживайте роботою, — попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.
— Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, — клопотався хворий. — Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?
— Все можна, тільки читати й писати — обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.
— Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!
— Знайдете помічників, пристосуєтеся, — проказав лікар. — Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!
В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.
— Спасибі, Таню, — дякував він при розставанні. — Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий — це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.
Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, — вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.
— Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!
— Ще будемо бачитися, Олегу, — сказала Тетяна. — Я часто відвідуватиму Москву, частіше, ніж ти уявляєш. Тому без зайвої сором’язливості завжди сповіщай координати свого перебування. Я колись розповім тобі, друже, як безмежно багато ти для мене зробив, і я ще не сповна тобі віддячила. З приємністю залишаюсь твоєю боржницею.