— Ти вмієш тримати язик за зубами? Бо я хочу бачити живими тебе й свою дружину.
— Хіба ви не переконалися в цьому?
— Я і є Юрій Вспишкін. А відтак ти — моя донька. — Тетяні здалося, що зараз вона втратить владу над собою, вчинить якусь слинтяйську дурість, але зусиллям волі вона примусила себе стримуватися. Адже наразі прозвучало те, про що вона знала майже на сто відсотків. — Так, виходить, я твій батько, радій чи плач, але не осуди — так сталося, Ї сказав Ігор Свиридович. Ї Пробач.
Ще ніколи Тетяна не прокручувала в думках своє життя з такою швидкістю, ще ніколи не знаходила так багато відповідей на запитання, котрі довго здавалися їй безнадійними. Ні, доля таки милостива до неї.
— Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, — сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. — Все дуже добре, — тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. — Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?
— Так, я згодом тобі все розповім.
— Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…
Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.
— Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, — говорив Ігор Свиридович. — А тепер ти — моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина — знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.
Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька — зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.
— Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.
— Як? — Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.
— Триматися! — прикрикнула вона. — Ми ще на фронті! — продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.
— Про що ти кажеш? — він звів на неї благальний погляд, як на ікону.
— Я Уля, тату.
— А Таня де? — розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.
Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.
— Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, — сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. — Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, — і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.
Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.
— Це був дві тисячі перший рік? — перепитав Ігор Свиридович. — Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, — рідів він далі. — Так ось як його звати — В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.
— Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.
— Он як?
— Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.
— А зараз він де?
— Немає, помер. Але оце все, — Тетяна розвела руками, — його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.
Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.
— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!
— Коротше, ти — аферистка, — пожартував Ігор Свиридович. — А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?
— О, там у нас сила-силенна роботи, тату! — засміялася Тетяна. — Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.
— Згоден. А потім?
— А потім будемо допомагати їм жити, адже це найвище щастя — бути корисною для тих, хто тобі довіряється.
Дивно, — подумав Ігор Свиридович, — вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.
— Ти зазнала багато труднощів, так? — він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку — розумну і щиру. А ще — щедру на відвертітись.
— Довелося…
— Який же ти висновок зробила з пережитого?
— Висновок? — перепитала Тетяна здивовано. — Ніякий, треба жити.
— Зрозуміло. А як жити, доню?
Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.
— Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.
— Але ж без неї неможливо жити! — сплеснув руками Тетянин тато. — Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?
— Саме без пристрасті, — вперто повторила Тетяна. — Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.
— Душа… — багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.
До людей підступав новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.
2003-2008 рр.
Дніпропетровськ–Місхор