— А потім набридло мені чужих дітей няньчити, прислужувати багатіям, захотілося все-таки отримати освіту, стати нормальною людиною, — говорила вона наостанок. — От я й приїхала в Київ, де мене не знали.
— І що? — тихо запитала Тетяна. — Ти вивчилася?
— Хіба я тобі не сказала? — здивувалася Люля, спритно доповнюючи вигадану версію останніх років свого життя новими подробицями: — Якраз четвертий курс закінчую… закінчувала… заочного відділення нашого інституту. Тобто, мала б закінчити при нормальному розвиткові подій, — уточнила вона.
Але, стомлена розмовою, Тетяна вже сприймала розповідь неуважно. Нарешті Люля, помітивши це, притихла і скоро почула тихе сопіння сплячої подруги.
Люля тихо вимкнула світло. Давно припинилося ходіння в коридорі, стихли голоси в сусідніх купе, а до неї все не йшов сон. Вона довго заспокоювалася після небезпечних пригод, звикаючись з думкою про кардинальні зміни в житті, мимоволі щось згадувала, будувала плани на завтрашній день і не припиняла аналізувати й виважувати свої хиби.
Як я могла закохатися в такого виродка, як Дидик?! Покинути найкраще в світі місто, стійке становище, зв’язки, зійти з олімпу і забруднитися стосунками зі шлюбним аферистом… Тьху, тмутараканьська дуриця, тричі бридка дебілка! Це ж добре, що я уникла неприємностей і ґрат! Щоб тобі було вилізло, як ти не бачила, з ким зв’язалася! Та на нього не поклала б око навіть і ґава невмивана! Бодай би ти була луснула, коли не розуміла, що він тебе тупо використовує! Краще б тебе трясця звела, ніж отак не шануватися, не берегти здоров’я. Он Тетяна — гидка, аж далі нікуди, а прагне тихого щирого щастя. І доб’ється свого, допоможи їй Боже! А я — вродлива, успішна, забезпечена, життям бита-перебита — і наламала дров?! Ой, дурна, ой ненормальна! Ні, недарма мені послано цю дівчину, а щоб я розуму від неї набиралася. Треба її триматися. Дивитись і вчитися, дивитись і вчитися! — наказувала собі Люля. А заодно відплатити вдячністю, адже тебе їй теж недарма послано — певно, мусиш клопотатися і спокутувати свої гріхи.
Цікаво, яке враження складе на мене той Дніпропетровськ, — встигла ще подумати вона, відчувши, що нарешті провалюється в солодке небуття.
Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.
Розділ 2
1
Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.
Він сонно прочовгав по підлозі вільно взутими високими калошами, металево заторохтів у сінях, загуркотів наспіх зваленим у кутку начинням, затим відчинив двері, звично цикнув на собаку, яка вискочила йому навперейми, і вийшов у двір. Став посередині, роззирнувся, ніби вперше помітив світанковий рай, широко розвів руки з пустими відрами, поглянув у небо на легкі хмарки, посміхнувся якимсь внутрішнім думкам і до хрускоту в хрящиках потягнувся. «Як ото люди живуть у тих містах-кам’яницях, де й вітру невільно віяти досхочу? Дурним я був, це точно», — подумав він і неквапно почвалав через дорогу у двір до Сопільнячки. У неї колодязь був до біса глибоким, доки витягнеш відро, так упрієш, зате вода солодка, мов з того джерела, що б’є біля ставка. У Грицьковому дворі своя вода була, та тільки солона й жорстка, мало не як морська.
На профіліровці, яку Грицько переходив, за правилами роззирнувшись вліво-вправо, машин не було — рано ще, вдень ось роз’їздяться. Тому він зупинився на самій середині, спіткнувшись на думці про підземну воду, й спантеличено озирнувся: відстань між його і сусідчиним колодязями не складала й сотні метрів. Чого ж вода в них різна? Застановлятися на цьому йому не хотілося, як не бажалося взагалі ніяких зусиль. «Треба буде розчистити джерело біля ставка і накрити поштукатуреним панциром, бо туди вітром пилюку задуває, а шкідливі дітлахи сміття кидають. А нижче викопати яму й зробити криничку, щоб не ходити більше до тітки Насті», — точилися далі його думки.
Але заглибитися й у це питання він не встиг. Біля Сопільняччиного колодязя, нахилившись над зрубом і заглядаючи вниз, стояла гнідівська невістка Дарка і старанно водила руками — намагалася впоратися з відром, яке, вочевидь, плавало на поверхні і не набиралося водою. «І тут руки потрібні! Справи тієї — на копійку, грузило припасувати, а зробити нікому», — зітхнув Грицько, підходячи ближче.
— Допомогти? — привітно звернувся до Дарки.
Років зо два тому цю дівчину висватали в сусідньому селі за Юрка Гнідого, і вона прижилася тут як своя. «Гарна дівка! Але, попробуй, наклади на неї око, так Гнідий пику начеше, довго й збиратися не буде. Краще б тітці Насті оцей колодязь відремонтував, а то, гляди, на мене якраз і розраховує, жеребець».
— О, привіт, женишок! — нахабно посміхнулася Дарка.
— Який я тобі женишок? — не розгубився Грицько. — Ти, давай, не вводь мене в спокусу, бо я такий.
— Звісно, який. Знову якусь профуру додому привіз!
— Прикуси язик, дівчино! — гримнув Грицько. — То не твоє діло.
— А чиє? Ні, подивіться на нього! — риторично звернулася вона до удаваних свідків. — Він подає нашим мужчинам дурний приклад, а ти — мовчи. Та я тобі, голубе, в очі скажу, хто ти є.
— Ти що, не виспалась? — спантеличено залупав очима чоловік, переминаючись з ноги на ногу.
— Спочатку він привозить сюди курортну лахудру і ганьбиться з нею перед людьми. Тепер ще не краще — по газеті чорт знає кого виписав. Ти що, інвалід? По-людськи дружину знайти не можеш? Поглянь, скільки одиначок довкола.
— Чого ти рота роззявила? Он люди вже з вікон виглядають. Я тобі не сват, не брат. Відчепись од мене!
— Да, роззявила! Бо моя подруга через тебе, паразита, під ножі пішла, а я тільки сьогодні вдосвіта про це взнала. Хіба ти мужик? Ти — лох нещасний. Вимахав як гагай, а справжнє почуття оцінити не здатен. Нехай тільки, рожа твоя гидка, з нею трапиться щось непоправне — я тебе приб’ю, не побоюся. Ходиш тут, зубоскалиш з дурного розуму, поки вона там мучиться.
— Одарко! — облаяний Грицько ще тримав марку, коцюбився: — Перестань, не мели дурниць! Яка подруга? — його аж в піт кинуло, бо він був не без гріха, але щоб посилати жінку під ножі…
— Не знаєш? — єхидно примружила очі Дарина.
Вона вже дістала воду, перелила її у своє відро й стояла перед сусідом, взявшись у боки. Розмовляючи, вона відштовхуючи його плечем од корби, щоб він не відволікався од її слів.
— Не знаю…
— А Тетяна Проталіна? Не корч із себе безневинність, паразит!
— Те-тя-на? — перепитав він з мішаниною дивування, розгублення й полегшення, аж піт з чола витер урешті, зсунувши кашкета на потилицю. — Та не було в мене з нею нічого! З такою страшилкою я й за гроші мати б справу не схотів. А хіба вона що, завагітніла? — запитав, утишивши голос.
— У таких волоцюг, як ти, одне на умі, — резонно виснувала Дарка, злегка всміхнувшись при тім. — Не завагітніла, слава Богу, а красу поїхала здобувати, щоб тобі, псюзі блохастому, сподобатись.
— А при чому тут ножі, про які ти патякаєш?
— Так вона ж на пластичну операцію лягла, аж до Києва подалась. Грицько! — знову підвищила голос молода жінка. — Якщо ти справді збираєшся жити з отією вертихвісткою, що вчора свої бебехи сюди приперла, я підпалю твій гадючник разом з тобою. От побачиш! У-у-ух! — вона енергійно замахнулася на нього зігнутою у лікті рукою, наче саме ліктем і хотіла тицьнути його в писок. — Оце б заюшити тобі від душі, так, може, ще Тетяні згодишся.
З тим Одарка закрокувала з двору, енергійно поводячи крутими стегнами, а Грицько залишився стояти, мов кілок проковтнув.
Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.
2
Після цієї розмови Грицько декілька днів ходив як побитий. По-перше, для нього стало новиною, що Тетяна Проталіна, шкільна бібліотекарка, в нього закохана. І жодного разу виду не подала. Хоч би ж, проста душа, була натякнула! А по-друге, він не знав що й думати про її витівку з пластичною операцією. То вона потім чіплятися до нього почне, чи як? Не вистачало ще таких клопотів на його голову! Але ж цікаво, чи давно це у неї? І чи вродливішою вона повернеться в село?