Лесь Подерв’янський Африка, сни
Свобода – це завжди думка чи вчинок, що веде вбік; миттєвий стрибок, рух по дотичній. Так чинить хом’як, коли вистрибує зі свого колеса: його стрибок і є свобода. І хоч вона швидкоплинна, але ж є можливість знову залізти у колесо і знову вистрибнути або перегризти ґрати клітки, втрапити кішці у пазурі, втекти від неї під шафу, потім дати себе знайти напівмертвим, у темному закутку під віником, опинитися у хом’ячиному шпиталі, нюхати сморід звірячого жаху, пестити гематоми від уколів на сраці і чекати на друзів: вони принесуть свіже зерно, щоб пхати його за щоки (або апельсини з коньяком) – Bon Appе'tit! Головне – не звикнути до цього всього, а, звикнувши, знову відчебучити який-небудь новий суперстрибок.
Лесь Подерв’янський
ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ ФЕНОМЕН
Перший-ліпший режисер, який-небудь Клім Моісейович Кац або, припустимо, Гнат Пилипович Рак вам, звичайно, скаже, що п’єси треба не читати, а дивитися в театрі. Бо кожна п’єса — це нащадок ритуального дійства, тож лише у вилученому з буденного життя часо-просторовому континуумі відповідно декорованої сцени, на якій перед нашими очима розгортається злагоджена містерія з усіма її паузами, жестами, інтонаціями і спецефектами — одне слово, лише в театральному храмі, де запліднений режисерським задумом авторський текст нарешті розроджується довершеним акторським виконанням, п’єса набуває переконливого драматичного вигляду.
Но це, канєшно, повна хуйня. Потому шо був я как-то в театрі і, крім буфєта, нічого особо переконливого там не бачив. І це при том, шо автор — щас не вспомню фамілії — тої п’єси не виябувався, а просто писав у ремарках шо-то тіпа «входять Кент, Глостер та Едмунд». Але вони все одно якось так входили, шо я тут же захотів вийти. А тепер представте собі режисьора, який надумав би вдруг реалізувать от такі, к прімєру, ремарки: «чути розбещені крики морських птахів»; або: «посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку»; або: «забацане місце, куди рєдко ступа культура»; або: «діван в стилі рококо, в якому їбеться шашель»; або: «страшне провалля, над яким жахливо літають орли» і так далі. Короче, вот вам феноменальне качество номер один: п’єси єсть різні, але п’єси Леся Подерв’янського лучче іменно не дивитися, а читати — хотя би для того, шоби вполнє насладитися його непостановімими ремарками і прочими мальовничими опісаніями. З целью чого, собствєнно, й іздана ця книга.
З другой, однако, сторони, харашо би й подивитися. По крайній мєрє — кіно. Чи любите ви інтімно-релігіозні бойовики так, як люблю їх я? А єслі ще з елємєнтамі восточної філософії, непринуждьонної фантастікі і центральноукраїнського сільського антуражу? З еротічеськими вибриками всякої нечисті, но і з чисто дзенськими коанами вродє «куди діваються знищені смс-ки»? Тоді «Ваша Галя балувана» — то, шо вам нада. Не буду раскривать сєкрєтів, але намєкну: Галя — вона хоч і божественного проісхождєнія, но вєдь і Хуяма — не простий самурай. Одне плохо: шоб снять таке кіно, для начала індійський магараджа должен найти общий фінансовий язик з українською якудзою. А до тєх пор нам залишається воображати весь цей медитативний екшн, читая професійно розписаний до послідньої технічної деталі сценарій.
Йдемо далі. Перший-ліпший літературознавець, який-небудь Іван Опанасович Харченко або, припустимо, Гриць Якович Вареник вам, звичайно, скаже, що в історії культури споконвіку простежуються дві взаємозаперечні, але водночас і взаємопов’язані тенденції. З одного боку — тенденція до сакралізації предметів і явищ навколишнього світу, з якої виростає серйозна, офіційна культура з усіма її тотемами й табу, богами й жерцями, канонами, пантеонами й духовними орієнтирами. З іншого — тенденція до карнавалізації, стихійного висміювання і пародіювання всього серйозного, однозначного й застиглого в офіціозному мармурі. Тенденції ці хоч і ворогують між собою, але не здатні існувати ізольовано, а навпаки — поєднуються в межах цілісного культурного організму, як тілесний верх і тілесний низ. Творчість Подерв’янського, скаже вам перший-ліпший літературознавець, слід розглядати передусім у контексті низової, народно-сміхової культури і не шукати в ній проблем, притаманних, наприклад, академічній філософії.