Дівчина: Ач, який швидкий!
Михайлик: А чом би й ні? Ти чия?
Дівчина: А от скуштуєш київ від батька, тоді побачиш.
Михайлик: Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.
Дівчина: Пусти, кому кажу!
Все это говорится, как на надоевшей репетиции, – все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно – кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына желтые сапоги.
Михайлик(начебто нічого не сталося): А як сьогодні прийду в садок до тебе?
Дівчина: А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?
Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать – не в его характере.
Михайлик: А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!
Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой – и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.
Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружье и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих – неимоверный кайф.
Пан Бардецький: Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля – і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?
Полковник: Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.
Пан Бардецький: На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?
Полковник: З іншого боку, пане, розумні кабани – то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.
Полковник всматривается вдаль.
Полковник: Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?
Пан Бардецький: Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.
На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то сверток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивленными взорами собеседников предстает голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.
Полковник: Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото іще когось чорт несе!
Прямо на кайфующих приятелей галопом несется Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.
Михайлик: Здрастуйте, батьку!
Полковник: І ти здоров будь, синку! З якими новинами: добрими чи злими?
Михайлик: Є і добрі, і погані.
Полковник: Ну, тоді починай з добрих.
Михайлик: Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків – то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.
Михайлик с поклоном подает отцу драгоценную турецкую саблю.
Полковник(оглядає клеймо): Це – діло… Справжня гурда… (До пана Бардецького) Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.
Пан Бардецький: То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.
Полковник: Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.
Бьет в ладони. Челядь обносит всех горилкой.
Полковник(до Михайлика): Тепер погане кажи.