— Пусте, – сказал Лифанчук. – Коли людина отримує удар води і вітру, вона все життя буде боятися цих двох речей.
— Вода і вітер – це життя, – сказал оябун.
— Так, – сказал Лифанчук, – вона буде боятися життя. Це гірше, ніж смерть.
Они посмотрели на Сільодку. Тот сжался в комок на грязном полу, и смотрел затравленно, как загнанная собака. Матильда зашипела и попыталась впиться Гале зубами в горло.
— Ой, мамо, хто вам такий мейк-ап зробив? – спросила Галя, отодвигаясь. Желтоглазая и позеленевшая Матильда, охуев от вопроса, достала зеркало... и тут ворон Вася спикировал и насрал ей на голову. Магараджа взмахнул ятаганом…
— Хвилинку, сер, – сказал оябун, – не можна псувати дорогоцінний клинок кров’ю відьми. Ви ніколи не зможете його відчистити.
— Містер оябун має рацію, – сказал Чарльз, – дядько Спенсер, який втік до горил Конго від тітки Джейн, завжди казав нам з кузеном Джорджем, що всі жінки – відьми.
— Крім однієї, – сказал оябун магарадже, – вашої доньки, сер, – и он указал на Галю.
— Парваті, – сказал магараджа.
Стон Хуямы раздался из-под обломков. Хуяма поднялся из праха, сжимая руками пах.
— Якщо ваша донька не відьма, сер, то я більше не самурай, – сказал он хмуро.
— Що таке? – нахмурился магараджа.
— Я ніколи не забуду цього удару, міс Галя-сан, – сказал Хуяма с церемонным поклоном. – Жоден чоловік, якщо він не демон, і жодна жінка, якщо вона не відьма, не спроможні на таке.
И тут Галя подошла к Хуяме, дунула ему на пах и поцеловала в щеку, и железный самурай пошатнулся.
— Хуяма хароший хлопчик, – сказал ворон Вася.
— Парваті, – прохрипел магараджа.
— Батьку? – сказала Галя. – То це правда? Все, що казала ця дурна ворона, – правда? Батьку?
Она подошла к отцу и ощупала его руками.
— Які ви красиві, батьку, – сказала она просто.
— Лакшмі, – прошептал магараджа, и одинокая слеза шустро побежала по щеке в бороду.
— Вдивляючись в уста як кличуть
В розсміяних ночей огні,
Різблять у пам’яті обличчя
Щоб перелить його в пісні, – сказал Лифанчук.
— Таємні тіні – квіти ночі –
Це душі білених дерев
До місяця летіти хочуть,
Та вітер їх не забере, – продолжил оябун строки любимого поэта. – То ви знаєтесь на поезії, містер Лі? Китайська розвідка вивчає вірші Антонича?
Лифанчук ухмыльнулся и развeл руками.
— Врешті-решт, це ми, китайці, навчили поезії вас, японців, – сказал Лифанчук.
— Між іншим, моє прізвище Куриленко, – сказал оябун, – Грицько Куриленко...
И оябун улыбнулся обаятельно, показав первоклассные зубы.
Дебил протянул Гале обезьянку-амулет.
— Це не ви загубили, принцесо? – подобострастно сказал он.
— Ой, – сказала Галя, – и цапнула себя за шею. – Вітасік, і ти тут? – Она взяла амулет и положила в карман.
Витасик ухмыльнулся скромно.
156. ИНТ. КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬМАГ. ВЕЧЕР.
— Дурдом, – сказала Галя. – Дурдом та й годі.
Это мы увидели на экране телевизора. Борис Петрович, Саша Газ, Жора Сексмашин и продавщица Света пялились в ящик. Света сладко плакала, Борис Петрович вытирал украдкой набежавшую скупую слезу, Саша Газ плюнул в стакан с остатками сока и выбросил пакет на улицу в открытую дверь.
— Налий, Жорка, – сказал он, – Блядь, чуть вампірами не стали!
Жора Секмашин разлил водку в гранeные стаканы. И подытожил метко:
— За ето і вип’єм! А ти чого плачеш, дура? – спросил Жора у Светы.
— Мущіни... Шо ви вопщє понімаєте? – сказала зарeваная Света.
157. ИНТ. ОТЕЛЬ «ХАЯТТ». ХОЛЛ. ДЕНЬ.
Магараджа курил сигару в холле киевского отеля «Хаятт» среди пальм, рододендронов и роз. Запотевшее шампанское торчало из ведерка со льдом. Лифанчук и оябун показались в дверях. Лифанчук был одет в традиционный китайский костюм: куртка со стойкой, на шнурах и широкие штаны. Стойку и грудь китайской куртки украшала украинская вышивка. На оябуне были традиционные хакама с крылаткой-безрукавкой хаори. Под хаори виднелась белая вышитая украинская сорочка. Оба были при оружии: у оябуна – катана и вакидзаси, у Лифанчука – сабля «дао». Оба были перевязаны украинскими рушниками через плечо.
— У вас дичина, у нас мисливець-князь, – бубнил оябун, – ішли ми по бору, до вашого двору, шукали куницю – красну дівицю. Чи не до вас забігла?