Люба ставиться до мого скептицизму поблажливо, цитує принагідно фаустівського Бакаляра: «Кому за тридцять літ поверне, того пиши за упокій» і вважає, що незабаром я сама все зрозумію, бо речі, пов’язані з віком, немає сенсу пояснювати молодшим від себе. Мені здається, що вона явно перебільшує ті глобальні зміни, які відділяють мене 29-річну від мене ж 30-річної. Але можливо, вона таки справді знає, про що говорить, і через якихось півроку я теж вирішу викинути мікрохвильову пічку, чи навпаки, поливатиму кетчупом навіть сиру моркву, а сиру моркву вживатиму тільки тоді, коли не залишиться іншого виходу. Можливо, мені раптом почнуть подобатися цілком несподівані речі, і я відрощу волосся, аби щоранку закручувати його у хирляву «дульку», добротно сприскуючи її лаком, накуплю собі ангорових светрів та безрозмірних джинсових спідниць, перестану користуватися дезодорантом і збиратиму гроші на шкірянку та дублянку.
Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачає свою непрозорість, і під нього уже не страшно залазити. Разом із брудом, кавовим порошком та сонливістю вода змиває напад ранкової іпохондрії. Хоча щодо бруду немає остаточної впевненості, адже попри суттєве послаблення концентрації іржавого кольору, зовсім чистою вода в душі не буває ніколи. Принаймні у моєму рідному місті. Душ такого кольору часто має непередбачувані гігієнічні наслідки, деякі з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергії. Зате не підлягає сумнівам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафізичний бік процесу старіння після контрастного душу впевнено відсувається на задній план, поступаючись значно актуальнішим проблемам.
Узяти хоча б виклик до міліції. Я вилізла з душу, ще раз перечитала офіційне повідомлення, де зазначалося, що я повинна з’явитися для допиту сьогодні о 12.00. Невиспана уява відразу ж підсунула западло у вигляді сюжету для детективу в м’якій палітурці. Назва, скажімо, «Акуліна і горлорізи», або «Попісяти в обіймах смерті», чи якось постмодерністично – «Юна леді вбиває Синю Бороду, а потім і трьох поросят». Сюжет простенький: 4—5 трупів, два детально описані зґвалтування, інцест, до якого так і не дійшло, батько сімейства приховує гомосексуальний потяг до рідного сина, сіамські близнючки в кінці виявляються ще й лесбіянками, вагітна кілерка прийомами кунг-фу вбиває шефа місцевої мафії за дві години до пологів, а потім успішно народжує трійнят під колесами новенького джипа. Пуповину перерізає міліція, що прибуває на місце злочину з традиційним запізненням. У кінці – неминучий гепі-енд для всіх, кого не вбили за сюжетом.
Різкий телефонний дзвінок зупиняє цей потік ранкового сюжетотворення підозріло сублімаційного характеру.
– Ти уявляєш, вони підозрюють, що його вбили, – повідомляє мені з трубки схвильована Сніжана Терпужко, поки я намагаюся настроїтися на швидкий темп її мовлення, дуже дисонансний із моїм сьогоднішнім станом. Сніжана, журналістка нашої газети, яка спеціалізується на кримінальній тематиці, продовжує: – Версія така, що вбили вчора, поки ми всі святкували. Тіло так і не знайшли, зате знайшли його гаманець, причому з грошима, документи, шкарпетки, підтяжки і сорочку. Як на мене, це нічого не доводить.