Так от, якби мій науковий керівник поспілкувався із паном Незабудком, нашим головним редактором, він би, можливо, трохи змінив своє упереджене ставлення, бо пан Незабудко категорично забороняє застосовувати у КРІСі-2 методи, якими діє бульварна преса.
Наприклад, у «Документах і аргументах» полюбляють «репортажі очевидців», які пише хтось із штатних журналістів, сидячи вдома перед телевізором, щоб газету з «ексклюзивом» краще розкупили. Один із таких репортажів вони надрукували 12 вересня 2001 року. З тексту було не зовсім зрозуміло, яку саме роль відіграв очевидець у трагічних подіях попереднього дня, спершу він детально описував краєвид із вікна літака, що скидав бомби на торгові центри, далі до найменших подробиць передавав передсмертні відчуття тих, хто загинув під час бомбардування, згодом його посвятили у подробиці підготовки терактів, а насамкінець і в деталі розмов керівництва Білого дому вже після катастрофи. Переважна більшість описів у цьому тексті нагадувала найвідоміші сцени з голлівудських блокбастерів на відповідну тематику, доповнені уявленнями автора про міжнародну політику та географію. І хоча автор постійно плутав іракських терористів із арабськими, а тих із ірландськими, усіх по черзі примушував боротися то за іслам, то за незалежність Країни Басків, то проти глобалізації, це не заважало йому постійно наголошувати на абсолютній перевіреності викладеної в тексті інформації. Я вже не кажу про згадані у тексті музеї, які, на думку автора, містяться у Нью-Йорку, наприклад, Прадо, музей Родена чи Вавель. Навіщо у спогадах про бомбардування згадувати музеї? Можливо, аби повніше відобразити пережитий стрес, адже автор врятувався завдяки сміливому стрибку з вікна 25-го поверху, пробивши головою куленепробивне скло, і неушкодженим приземлився на асфальт.
Інше популярне тигиринське видання «Подробиці» часто друкує інтерв’ю з відомими голлівудськими акторами. Кожній із таких розмов передує розлогий вступ, де журналіст, такий собі Ізидор Кицькало, детально описує свою зустріч із зіркою та враження від особистого спілкування, при цьому він постійно наголошує на достовірності викладених фактів та їхній абсолютній ексклюзивності. Щоправда, це не заважає йому стверджувати, наприклад, наступне: «Відома іспанська акторка Катрін Деньов справила на мене незабутнє враження під час нашої першої зустрічі в Парижі», або «Американка Ніколь Кідман часто любить згадувати своє австралійське дитинство», чи «Відомий голлівудський актор Том Круз, брат Пенелопи Круз, знявся у фільмі Квентіна Тарантіно “Соляріс”».
«Бійтеся зайвих уточнень», – так починає свої розмови з усіма журналістами-початківцями заступник головного редактора КРІСа-2 пан Фіалко і часто унаочнює цю пораду цитатами з текстів Ізидора Кицькала.
Бійтеся неосвічених журналістів, – заперечив би йому мій науковий керівник, якби був присутній при цьому. На це пан Фіалко слушно зауважив би, що всі журналісти нашого міста, включно з Ізидором Кицькалом, училися в одному вузі, тому їхня освіченість – результат праці пана Світила В. І. та його колег. І я не знаю, що відповів би на це мій науковий керівник, бо він ніколи не опускається до діалогів, а тим більше до суперечок із представниками практичної журналістики, бо вони всі, на його думку, є неосвіченими дилетантами.
І спробуй доведи йому після цього, що КРІС-2 ніколи не опускається до стандартів жовтої преси. «Пильнуй, кого граєш і якого хера», – часто повторює нам головний редактор пан Незабудко, що означає: «Достовірність інформації у нашій газеті завжди мусить бути на першому місці». І всі з ним погоджуються.
Саме тому, а не з метою приховати інформацію, як спекулювали бульварні газети, КРІС-2 не повідомив своїх читачів про факт зникнення Арнольда Гомосапієнса. Адже факт залишався неперевіреним. Можливо, голландець не зник, а просто відлетів, не прощаючись. А може, і прощався, просто сп’яну ніхто не пам’ятає. Зате бульварна преса дружно винесла вищенаведені повідомлення на перші сторінки.
Але це я прочитала вже після допиту слідчого. До речі, проведеному всупереч усім моїм теоретичним уявленням про те, як повинні проходити допити. Тим більше, в нашій країні. Десь на набережній Орфевр мене, можливо, і не вразив би інтелігентний вираз обличчя чоловіка в ідеально напрасованому модному костюмі, який назвав себе слідчим. Але не на вулиці Олега Кошового, пардон, тепер уже Нестора Махна.
Насамперед слідчий запропонував мені кави, яку запарив у мідній (!) джезві. Доповнюючи аромат колумбійської арабіки, затишно попихкував люлькою. Цікаво, у них там усі такі, чи слідчий Тичина (родич? однофамілець?) просто виняток. Як поліглот Анастасія Камєнська, кулінар, колекціонер орхідей та естет Ніро Вульф чи англійська пенсіонерка міс Марпл, для якої діяльність слідчого – це насамперед можливість зайвий раз попліткувати. Чи хоча б як літературознавець і секретар багатої бізнес-вумен (чи все-таки-менки?) Іван Подушкін, який неохоче відривається від поезії Срібного віку і розслідує злочини. Він не перекладає з п’яти мов, та і в кулінарії не дуже тямить, зате цілком постмодерністично разом зі своїм босом (своєю мем, боскою, шефовою чи шефинею) захоплюється постаттю Ніро Вульфа і в усьому намагається його наслідувати.