Через півгодини Шалго вже сидів на терасі і з апетитом вечеряв. Коли прийшов Балінт, він саме їв бабку з ізюмом, запиваючи какао. Ліза запросила за стіл і майора. Той сів без усяких церемоній, відбатував собі добрий шмат бабки і почав зі смаком уминати її.
— Шановна тітко Лізо, невже цей прискіпуватий старий заслуговує на те, щоб годувати його такими смачними стравами? — жартував він.
— Та в нього ж сьогодні день народження, — пояснила Ліза. — У цей день я завжди готую йому бабку з ізюмом і какао.
— День народження?! Ну й ну! А в селищі ходять чутки, що… — Він змовк, відчуваючи, що мало не бовкнув зайве.
— Якщо вже почав, то закінчуй, — промовив Шалго.
— Міклош, певно, хотів сказати, що тебе бузько приніс…
— І разом з бузьчихою вигодував, аж поки матінка Шалго не натрапила на мене і не всиновила. Як Бланка Казимира.
— На свою ж голову, — засміявся майор.
Обличчя Шалго блищало від поту. Він добродушно дивився на усміхненого Балінта, не сердячись за його жарт.
— Ти невиправний, — жартома дорікала Балінта Ліза. — Скажи нам щиро: чи бачили ви колись у своєму Веспремі хоч одного живого диверсанта? Бо якщо ні, то ти мусиш цілувати мені руки за те, що я затримала двох справжніх, живих диверсантів.
Балінт поставив на стіл порожню чашку і струсив із брюк крихти.
— Еге ж, а коли вас, дядьку Шалго, обвели навколо пальця отой Тібор з Неатого, ви не були такі розумні!
— Щиро кажучи, ні. Вони й справді обдурили мене класично. Зізнаюся. Я вже сам чимало картав себе за це. — Він запалив сигару. — На щастя, Губер повівся чесно.
— Скажіть, дядьку Шалго, ви все ще не вірите йому? — запитав Балінт.
Замість Шалго відповіла Ліза, яка ще не знала про результати нічної поїздки у Фюред.
— Це не недовіра, Міклоше. Оскару просто хотілося б одержати відповіді на деякі запитання.
Балінт відкинувся у кріслі, простягнув свої довжелезні ноги і глянув на старого з виглядом людини, в якої за плечима багатий життєвий досвід.
— Ну, що вас цікавить, дядьку, на сьогоднішній день? — почав він жартома. — Бо я, Міклош Балінт, сьогодні в хорошому настрої і можу відповісти на будь-які ваші запитання в цій справі.
— Лізочко, візьми папір та олівець і уважно занотовуй все, що скаже дядько Міклош. Поклич, будь ласка, і Фелмері. Куди він до біса подівся?
— Казав, що піде трохи покупатися.
— А ви не замовляйте мені зуби, дядьку. Запитуйте мерщій.
— Гаразд, — погодився Шалго. — Мов перше запитання: хто вбивця?
— Еріх Фокс, колекціонер антикварних речей з Мюнхена.
— Які у вас докази?
— Відбитки пальців та сліди взуття.
— Хіба і сліди взуття знайдено? — здивувалася Ліза.
— Щойно я дістав повідомлення з Веспрема. Сліди, виявлені в гаражі, належать людині, що носить сорок другий номер на гумовій підошві. Власник цього взуття клишоногий.
— В такому разі його неважко знайти, — з серйозною міною на обличчі зауважив Шалго.
— Чому неважко? — перепитав Балінт.
— Бо якщо він клишоногий, то обов'язково гелготітиме, варто лише уважно прислухатися.
— Облиште дурниці, дядьку! Йдеться про важливі речі.
При цих словах до них підійшов Фелмері. Почувши жарт Шалго, він голосно засміявся і сів на лавицю.
— Авжеж, важливі, — погодився старий.
— З вами неможливо серйозно говорити, — пробурчав у відповідь Балінт.
— Не гнівайся, синку. Твої висновки добрі, хоч вони мені й не до вподоби. Але добрі вони тільки в тому разі, якби ми прагнули поскоріше закрити цю справу. Все гладенько. Вбивця — пан Фокс. Щоправда, він виїхав на Захід, відбитки пальців ще не звірили, але можна твердити, що вони належать йому. Далі, нами затримано дванадцять агентів, двох найманих убивць, одного гінеколога, що виготовляє ґудзики, та одне руде дівчисько. Для виконання плану це навіть забагато, — іронізував старий. — Одне слово, повний ажур! Тільки душі моїй від цього не легше. — Він розвіяв рукою дим перед обличчям. — Міклоше, ми разом оглядали машину Меннела у Веспремі, чи не так?