— Мамо, рано чи пізно це стане відомо…
— Ось тоді я й відповім за все, — рішуче відказала жінка. — Не могла я поступити інакше, сину. Я не прошу в тебе прощення, а хочу тільки, щоб ти мене зрозумів.
Казимир у відчаї дивився на професора, що втупився поглядом у підлогу.
— І ти знав про все, дядьку Мате? І дозволив матері дійти до такого?
Професор люто блимнув очима.
— Ще й ти мені читатимеш мораль?! — гримнув. — Та нічого я не знав! Мати лише кілька днів тому розповіла, як потрапила в цю пастку. — Професор заскреготав зубами. — Що мені було робити? Видати органам рідну сестру і жити, знаючи, що сам уверг її в тюрму до кінця життя?! її шантажували! Отой триклятий…
— Але чим шантажували? — скрикнув Казимир і глянув на мовчазного Губера, ніби чекаючи від нього пояснення.
— Чим? — перепитала Бланка і гірко всміхнулася. — Я любила того чоловіка. Кожен любить по-своєму. Любила всім серцем. Через те і не вийшла заміж за іншого.
— Як ти могла любити негідника, злочинця? — спитав Казимир. — І тебе не спинило навіть те, що твій брат мучився у фашистських катівнях?!
Бланка на мить заплющила очі, обличчя її болісно пересмикнулося. Тремтячими пальцями вона запалила сигарету.
— Я не знала про його злочини, слово честі. Коли почула, що він убивав жінок і дітей, я не йняла віри. Просто не могла повірити. Не вірила й тоді, коли згодом через якогось незнайомого із Західної Німеччини одержала від нього листа. Він просив допомогти йому: мовляв, якщо не допоможу, його віддадуть радянським органам і розстріляють. Посилався на своє кохання до мене, через яке прийняв на себе пекельні муки. Я занедужала від горя. Пролежала багато тижнів, хоч узагалі ніколи не хворіла. Але той невідомий, його посильний, вимагав відповіді. Ножний другий день дзвонив по телефону. Я щодня перечитувала листа. «Моє життя в твоїх руках. Уже п'ять тижнів сиджу у в'язниці. Якщо відмовиш у моєму проханні, мене відвезуть у Берлін і передадуть у руки радянським властям». Тоді я поцікавилася у знайомого адвоката, яка на нього може чекати кара. Той відповів: шибениця. І тоді я допомогла йому. А назад уже не було шляху. Тільки згодом дізналася, що завербували його навіть не американці, а служба Брауна. Та, зрештою, це однаково…
— Любий пане інженер, — сказав Губер. — Не судіть строго свою матір! Кожну людину можна шантажувати. І мене, і вашого дядька, та і вас теж.
— Що ви верзете! — гнівно вигукнув Казимир. — Мене нікому не вдасться шантажувати!
Губер іронічно всміхнувся.
— Невже ви в цьому так переконані?
Казимир глянув німцеві просто в вічі.
— Я не геній, та й від геройських подвигів надто далекий, але є речі, в яких я впевнений…
— Дозвольте вам дещо пояснити, — перебив його Губер і глянув на Бланку.
— Я слухаю вас.
— Чи знаєте, в чому полягало завдання Меннела?
— Ви вже сказали про це полковникові Карі.
— Те, що я розповів полковнику, було лише частковим його завданням. Меннел приїхав сюди, шановний пане інженер, щоб завербувати вас. Примусити вас працювати на західнонімецьку розвідку. І від матері вашої він теж вимагав, щоб вона допомогла йому завербувати вас.
— Мене завербувати?… — вражено перепитав Казимир, глянувши на матір. — Щоб я згодився бути шпигуном?!
— Так, пане інженер. Ви ж їдете на чотири роки в Москву, а Брауну потрібний там надійний резидент. Отож вони й зупинилися на вашій кандидатурі, — пояснив замість Бланки німець.
— Щастя, що Меннела хтось убив! — люто вигукнув Казимир.
— Але брауни на цьому не зупиняться, — вів далі Губер. — Меннел був лише ланочкою у цілому ланцюгові, Ланочка випала, і на її місце вставлять іншу, надішлють іншу людину, пане інженер. А всіх вам, самі розумієте, не повбивати.
— Ви… ви хочете сказати, що Меннела вбили ми?
— На це дозвольте відповісти згодом. Ну, припустімо перед вашим від'їздом з'явиться людина від Брауна і пропонує вам стати їхнім московським резидентом…
— Я послав би його під три чорти і передав би органам! — відрубав Казимир.
— Ви б не зробили цього бо цим одночасно виказали; органам свою матір, ба навіть дядька. — Губер подав вперед і повів далі, карбуючи кожне слово: — Ось ми і дійшли до шантажу. Довірена особа Брауна заявила б: якщо не погодитесь, то викажемо органам вашу матір і дядька. Отже, питання стояло б так: чи хоче Казимир Таборі, щоб його мати і дядько закінчували своє життя у тюрмі?
— Але це якесь божевілля! — скрикнув Казимнр, нервово підскочивши. — Зухвальство! Підлість!