Німець підійшов ближче, злегка схилив голову і відрекомендувався.
Казимир відчув, ніби мати на якусь мить знесилено опустила руки, ноги її підкосилися. Він міцно притис її до себе.
— Тобі погано? Господи, що з тобою?
— Душно, — ледве чутно прошепотіла жінка.
Ліза побігла за водою, на бігу крикнувши професорові, щоб не стовбичив, як роззява, а викликав по телефону лікаря. Проте Бланка сказала, що не треба лікаря. Мов, зараз їй буде краще. Просто надто довго була на сонці.
Ліза обережно дала їй ковтнути води, обтерла лоб і скроні. Таборі стурбовано стежив за ними і стояв розгублений, не знаючи, що робити.
— Мені б прилягти, — пошепки промовила жінка і зробила спробу встати сама.
Казимир підняв її, мов пір'їну, і виніс на руках з кімнати. Ліза, звичайно, теж пішла слідом за ними.
— Така вперта, — схвильовано пояснив Таборі. — До неможливості впертий в неї характер. Треба ж запросити лікаря, але вона їх терпіти не може.
— Часто хворіє? — поцікавився німець.
— За останні дні їй кілька разів ставало погано, — відповів професор і вийняв із бара пляшку абрикосової горілки. — Сподіваюся, що не найстрашніше. — Він налив у чарки горілки і цокнувся з гостем. — Знаєте, моя сестра — дуже вольова людина. Міцна, як сталь. Цим вона мене завжди дивувала.
«Вольова…» — подумав, сідаючи на диван і заплющуючи очі. Таборі розумів, що не личить так робити, бо, може, Губер хоче побалакати з ним. Але нічого не вдієш, тепер не до гостя. Його дуже хвилювало здоров'я Бланки. Ще й досі у вухах лунали її слова, сказані колись: «Якщо відчую, що не можу далі, я знатиму, що робити. Не хвилюйся, це ще не кінець». Потім згадалася їхня розмова тоді, вночі, і защеміло серце, дрож пройшов усім тілом. «Не говори ти мені, Мате, про силу волі. Бо твоя сила волі тільки для того, щоб підкоряти собі інших. Це твоя воля зіпсувала мені життя. Я не дорікаю тобі, адже то було давно. Але свої борги кожен з нас колись мусить сплатити. Тепер настала твоя черга». Ні, Бланка помиляється. Він мав силу волі, але вона похитнулася тоді, коли побачив біле як крейда обличчя померлої Ірини. А зовсім занепав духом тільки в день похорону, коли труну з її тілом опустили на кладовищі в яму.
— Дозвольте вам налити, пане професор? — мов уві сні дійшов до його свідомості голос Губера.
— Будь ласка. — І він мимоволі простягнув руку.
Повернувся Казимир. Зовні він здавався спокійним.
— Усе гаразд, — сказав інженер. — Не хвилюйтесь. Знаєте, у матері міцний організм, але їй шкодить сонце. Та вона все-таки щодня подовгу буває на сонці.
— Не хочу втручатися у ваші справи, але на вашому місці я обов'язково викликав би лікаря…
— Маєте рацію, пане, — підтримав його Казимир. — Обов'язково викличемо лікаря. Хоч не думаю, щоб з нею було щось страшне. Мабуть, просто стомилася. Надто вже багато бере на себе. Чотири тижні тому нас покинула домробітниця. З того часу вона сама прибирає, варить…
Губер з інтересом слухав його, а про професора неначе забули. Казимир сів на бильце крісла і подумав: «Власне, навіщо я розповідаю про це німцю? Невже не можна поговорити про щось інше?»
Це запитання так і залишилося без відповіді. Наче загіпнотизований поглядом Губера, який уважно слухав його, Казимир захоплено повів далі:
— Смерть Меннела приголомшила її. Адже того дня вони снідали разом. Меннел був веселий, розповідав анекдоти. Можете собі уявити, пане, як це на неї вплинуло! Вони мирно сиділи на балконі, потім Меннел підвівся, поцілував руку моєї матері. Попросив її передати, що хотів би зі мною пообідати. Пішов від нас, насвистуючи якусь модну мелодію. А через півтори години дзвонять: Меннел утопився…
Таборі різко зупинився посеред кімнати:
— Півтори? Що ти верзеш! Не менш як дві з половиною години минуло!
— Можливо. Зрештою, хіба не однаково? — згодився інженер. — Химерна ситуація, чи не так?
— Химерна? Цікаво, що в цьому химерного?
Казимир запалив сигарету, глибоко затягнувся і випустив дим на її кінчик, який зажеврів.
— Така несподівана смерть, тим більше смерть молодої людини, не тільки трагічна, але й химерна. Ти не згоден зі мною? Шкода.
— Чому ні? Цілком згоден, — сказав Таборі. — Мене просто приголомшила ця трагедія.
— Абсолютно незрозуміло! — вигукнув Губер. — Ми в Гамбурзі теж були приголомшені і не могли збагнути, хто і за що вбив Віктора.
— Так, так. Ми теж дивуємося і не розуміємо. Хто і за що вбив Меннела? Навіть міліція перебував у такому ж стані, — сказав Таборі.