Казимир скептично махнув рукою.
— Наскільки я знаю міліцію, — промовив він, — ми ніколи не дочекаємося відповіді на ці питання.
Таборі, припершись спиною до каміна, дивився у сад.
— Хто знає, — промовив він. — Життя доводить, що, як правило, запитання не залишаються без відповіді. Я переконаний, що незабаром знайдуть злочинця. Або злочинців…
— Можливо, — сказав Губер, роздушуючи в попільниці недокурок сигари. — Але Віктору це вже не допоможе. — Він глянув на годинник, — Машина Меннела в гаражі?
— Так, — відповів Таборі. — Її дозволили забрати. Це власна машина Меннела?
— На це я зможу відповісти тільки після того, як побачу її, — відповів Губер. — Можливо, він приїхав на машині фірми. Але, може, й на власній машині марки БМВ-250.
— А це «мерседес», — вставив Казимир. — «Мерседес-280».
— Ключ від машини у вас, професоре? — запитав німець.
— Будь ласка, принеси ключі, — звернувся Таборі до інженера. — Вони на письмовому столі. — Він глянув на Губера. — Майор Балінт сьогодні вранці повернув їх мені.
Коли Казимир вийшов з кімнати, німець поцікавився:
— Машину теж обстежили?
— Навіть дуже ретельно, — відповів Таборі. — Шукали відбитки пальців. Не можу зрозуміти, навіщо це їм? Адже на будь-якій машині можна знайти безліч відбитків…
— Мабуть, це передбачено інструкцією розслідування. На мою думку, розслідування, як і будь-яка інша робота, має свою технологію, — ввічливо проказав Губер.
Повернувся Казимир. Передав ключі і запитав, чим іще може бути корисний.
— Спасибі. Не турбуйтеся, я й сам добре знаю машини цього типу.
Інженер байду; ке глянув йому вслід, потім приліг на диван і втупився поглядом у люстру з кованого валіза, що звисала з середини стелі. Він відчував, що дядько ось-ось заговорить. Примусив себе заспокоїтися. Вирішив не сперечатися з ним, що б той не сказав. Усе одно марна річ. Закурив. Попільницю поклав собі на груди.
— Мені хотілося б, щоб ти запам'ятав, сину, — почав професор.
Казимир мовчки випускав дим у стелю.
— Я до тебе звертаюся!
— Чую. Чекаю, що скажете далі. — Почував, що відповідь його не була дотепною. Голос нервово тремтів.
— В цьому будинку я господар…
— На цьому ти так часто наголошуєш, що я аж ніяк не міг би забути. Якби навіть хотів, — усміхнено, спокійно, з лагідними нотками в голосі сказав інженер.
— Я запрошую в гості того, кого сам хочу. Від тебе ж вимагається поважати моїх гостей.
— Цілком вірно, — погодився Казимир. — Заради тебе мушу їм лизати задницю. — А про себе подумав: «Пішов би він під три чорти! Чому це я мушу повзати перед ним навкарачки?! Зрештою, не дипломат же я!»
— Цього піхто від тебе не вимагає! — вигукнув професор.
Казимир підвівся на лікті, вороже глянув на професора. Потім заплющив очі. В його уяві постала сцена: Віктор Меннел, дядько, мати, що поквапливо збирає зі столу посуд. Меннел сидить на головному місці, немов казковий принц, якого доля закинула зі Сходу на берег Балатону і який зупинився в Таборі тільки для того, щоб своєю присутністю підняти авторитет професора. Дядько Мате з виглядом покірного собаки стежить за кожним рухом молодого велетня, пригощає його кращими стравами. На нього ж не звертають жодної уваги. «Не соромтеся, дорогий Вікторе. Нам було б приємно, якби ви почували себе як вдома». Ось так, просто Вікторе. «Бланко, рідна, спитай в нашого гостя, чи не бажає ще чогось?» — «Ні, ні, професоре. Дякую. Усе — о'кей. Більше нічого не хочеться». Нечуване підлабузництво! Збожеволіти можна! «Я вважаю, любий Вікторе, що паша політика в якійсь мірі негнучка щодо вас. Але нічого не вдієш. Ми мусимо мати на увазі й інших наших партнерів, з другої Німеччини. Гадаю, що ви це розумієте? Налити вам ще? Варто покуштувати!»
Казимир підвівся. Поставив попільницю на стіл і знову вороже глянув на професора.
— Облиш повчати мене, — сказав коротко. — Якщо хочеш, хоч зараз можу покинути твій дім. Дурний був, що не зробив це раніше. Огидно було слухати, як ти упадав перед тим нікчемою.
— Меннел не був нікчемою.
— Я його ненавидів! — випалив Казимир.
— Цього ти досі не казав.
— Не казав, бо ти не питав мене. Тебе заворожив отой неонацист. Так, так! Він був саме ним. Я розмовляв з Меннелом. На мою думку, дядечку, хто прожив чотири роки в готелі «Бухенвальд», той не може легко забути проведені там роки. А ти, мабуть, уже забув. Не хочеш про них пам'ятати.
— Ні, не забув, — сказав Таборі, і його погляд спохмурнів. — Але Віктор Меннел не відповідає за Бухенвальд!
— Можливо. Торік, будучи в Бухенвальді, я оглянув усі приміщення, що залишилися. Бачив музей, крематорій, залізні гаки в стіні, дрюки, шибениці. Цілих два дні я не міг після цього їсти. Ви ж казали, що й мої батьки були там закатовані. Пробач, не буду я упадати перед такими твоїми гостями. Не вимагай ти цього від мене.