Коли Кара приїхав на віллу, Шалго все ще сидів у професора Таборі. Прийшовши туди, Кара відрекомендувався, потис руки професору та інженерові. Потім відрекомендував лейтенанта Фелмері й заявив, що слідство очолить він. Таборі почастував їх коньяком і чорною кавою. Полковник не відмовився. Помішуючи ложечкою каву, слухав розповідь професора про те, як той познайомився з Меннелом. Нічого нового в розповіді не виявилось.
— Чи мали ви якісь стосунки з фірмою «Ганза» до приїзду Меннела в Угорщину? — спитав Кара.
— Ні, — похитав головою Таборі. — Я навіть гадки не май, що в світі існує така фірма.
Фелмері закурив. Поза його увагою не пройшла гидлива гримаса, яку скорчив при останніх словах молодий інженер. Помітив і те, що під час розмови Казимир уважно стежить за полковником.
— Скажіть, пане професор, чи не кинулось вам у вічі, Що Віктор Меннел запропонував для продажу саме те обладнання, яке інститут потребував? — Кара допитливо глянув на Мате Таборі.
— Не звернув уваги. Але, бачите, зараз, коли ви говорите про це… І справді. Дивно… Хвилинку. — Він вийшов з кімнати. Видно було, що запитання полковника занепокоїло його.
— Приємно, коли вбивають когось саме на набережній Балатону, — з іронією проказав Казимир.
— Приємно? Кому? Чому? — здивувався Кара.
— Я мав на увазі, що в такому культурному середовищі вам легше буде працювати, ніж, скажімо, десь у пустелі чи у віддаленому селі. Тут у перервах між допитами можна і скупатися, а якщо схочете, то й порибалити. Може, і вбивці було тут легше. Заховався десь в очереті, покінчив із жертвою, а після вбивства мав де помитися.
— От бачите, а я до цього ніколи й не дійшов би, — глянув на нього Кара. — Та ви дещо помиляєтесь, пане інженер. Меннела вбито не на березі, а в човні.
— Чому саме в човні? Його могли вбити і на березі.
— Невже?
— Пристукнули, задушили, поклали у човен і попливли собі.
— Ви маєте на увазі, що вбивць було кілька? — спитав Кара.
— А чому б ні? — спокійно відказав Казимир. — Але припустимо, що вбивця був один. Убив на березі. Труп поклав у човен. Заплив далі від берега і там, у зручному місці, спихнув у воду.
— А по-вашому, як було здійснено вбивство? — Кара ковтнув кави. Фелмері стежив за дужими руками інженера.
— Про це я ще не думав, — відповів Казимир. — Цей німець мене не цікавив.
— Він вам не подобався?
— Я терпіти не міг цього самовдоволеного задаваки.
— Казимир не терпить конкуренції, — стиха вставив Шалго.
— На вашу думку, дядьку, я теж задавака?
— Не завжди. Але зараз…
Повернувся Таборі. Він був дуже схвильований.
— Ваша правда, — підійшов до полковника. — На це, звичайно, я мав звернути увагу. Гляньте-но, будь ласка. Не розумію! — Він поклав на стіл документи. Перед полковником лежали замовлення інституту, пропозиції французької, англійської та шведської фірм, а також умови, які передав Меннел. Не важко було встановити, що пропозиція фірми «Ганза» майже повністю повторювала прейскуранти інших іноземних фірм. — Цього не розумію.
— Чому не розумієте? Все ясно, — зауважив Шалго. — Фірма «Ганза» у Гамбурзі має геніальних співробітників, які на відстані відчувають, які саме прилади потрібні в Угорщині професорові Мате Таборі.
— Більш того, — зіронізував Фелмері, — вони точно знають і те, які ціни запропонували вам французи, англійці і шведи!
— Невже ти підозрюєш, що я продався Меннелу? — з обуренням звернувся Таборі до Шалго.
— Не хвилюйся, дядьку, — засміявся Казимир. — Хіба ти ще не вивчив діда Шалго? Він ловить тебе на гачок… Закинув принаду і чекає кльову.
— Саме так, — погодився Шалго. — В цьому і криється таємниця слідчого. Добра принада і безмежне терпіння.
— А принада непогана, — наполягав Казимир.
— Принада в мене дійсно чудова. І терпець мій, Казимире, не увірветься.