— Благаю, не жартуйте! — Обличчя дівчини пополотніло.
— Зі смертю не жартують, — відказав старий, слідкуючи за кожним рухом дівчини. — Його вбили, — повторив він ще раз. — Його хтось задушив, один або двоє, точно не встановлено. Нам ще невідомо, хто і за що це зробив.
Зіниці в очах дівчини спочатку розширились, потім звузились. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити жодного слова, забула навіть про сигарету, що диміла в неї між пальцями.
— Може, шановна Беато, ви чимось допоможете нам? Можливо, вам щось відомо? Та й похорони…
— Вбили?.. — розгублено повторювала дівчина, безтямно дивлячись перед собою. Говорила вона пошепки, ледве чутно. — О боже милосердний! — скрикнула раптом і кинула в попільницю недокурок, потім дістала із сумочки носову хусточку й почала витирати очі.
Однак старий помітив, що очі в неї залишилися сухі. Так навіщо ж їх витирати?
— Прийміть наше щире співчуття.
— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Бідолашний Віктор!
— Чи не треба повідомити матір? — запитав Шалго. — Я охоче міг би відправити їй телеграму.
— Матір? Мою матір?
— Так. Органи слідства вже дозволили забрати тіло.
Дівчина ніби отямилась. Згадка про матір, здавалось, заспокоїла її.
— Ні. Матір повідомляти не треба.
— Я запропонував це тільки тому, що з Гамбурга приїхав шеф Віктора, пан Отто Губер. Отже, можливо, ваша мати домовилась би про похорони або про те, куди перевезти тіло.
— Прошу вас, пане, — зніяковіла дівчина, бгаючи хусточку. Її обличчя поволі почало набувати природного кольору, з очей зійшов страх. Вона вже дихала спокійно, рівномірно. Шалго здалося, що вона набралася духу, оволоділа своїми почуттями. Ніби зрозуміла, що смерть її двоюрідного брата — незаперечний факт, який треба сприймати тверезо, як реальність.
— Прошу вас зрозуміти моє химерно становище. Навіть не знаю, як вам пояснити… — Вона важко зітхнула і провела язиком по губах. — Спробую, може, зрозумієте. — І взяла сигарету, але не запалила, а тільки покрутила в пальцях. — Ви знаєте, відносини між моєю матір'ю та батьком Віктора дуже погані. Можна сказати, вони ненавидять одне одного. Матері навіть не відомо, що Віктор поїхав в Угорщину.
— Ви ж казали, що одержали від нього листа?
— Так, але він надіслав його на адресу мого нареченого. Мати не знає, що я хотіла зустрітися з ним. Я сказала їй, ніби одержала путівку на три дні в будинок відпочинку нашого підприємства. Збрехала, що з нервами в мене не гаразд. Отже, тепер три дні не можу з'являтися вдома.
— Зрозуміло, — промовив старий. У нього склалося таке враження, неначе дівчина вигадала все це на ходу, тільки тепер. Не сподобалась йому й вигадка з будинком відпочинку. Але все-таки він був радий такому поворотові подій.
— В який будинок відпочинку ви одержали путівку? — поцікавився він.
— Та немає в мене ніякої путівки! Кажу ж — збрехала матері. Я розраховувала, що ми три дні погостюємо у Віктора, що він нам забезпечить номер…
— Де?
— В готелі чи десь в іншому місці. Адже для іноземця це не проблема…
— Тільки не тут. Готель переповнений. Хіба що десь на приватній квартирі…
— Так що ж тепер нам робити? — запитала дівчина, нервово запалила і глянула на старого.
— Ну, що ж. Якщо підкинете мене в селище, — запропонував Шалго, — то спробую допомогти вам. У готелі в мене є кілька хороших знайомих. Ваш наречений теж залишається з вами?
— Звичайно.
— Тоді вам потрібні дві кімнати.
— Навіщо? Ми ж заручені! — Вона показала обручку на пальці.
— Правда, правда, зрозуміло, — сказав Шалго, посміхнувшись. — Будь ласка, зачекайте мене на вулиці. Я мерщій.
— Спасибі, — подякувала дівчина і теж підвелася з крісла.
Шалго почекав, поки дівчина вийде за ворота, і мовчки поманив Лізу.
— Я поїду з ними в готель, — тихо сказав старий. — Це Беата Кюрті, двоюрідна сестра Меннела. Скажи полковникові, щоб група Домбаї якомога скоріше роздобула всі дані про неї. Номер машини записала?
— Так.
— З'ясуй, будь ласка, чия це машина. А ще передай полковникові, що е кілька обставин, які мені не сподобались. Про наслідки перевірки нехай Ерне повідомить мене. Я буду в кафе. Єва знатиме, де мене можна знайти.
— Зрозуміло. — Ліза побачила, що машина марки «оппель» уже стоїть перед будинком. — Скажи тільки: чи встановити «клопа»[6] в кімнаті Губера?
Важко пересуваючи ноги, Шалго попрямував до виходу.
— Та біс його зна. Боюсь, перепаде нам від Ерне.
— А йому не обов'язково про це знати.