— Ну що ж, підемо на риск?
— А що? Ми нічого не втрачаємо.
— Гаразд, спробуй. Але будь обережна.
— Покладись на мене.
Ліза провела старого до воріт. Почекала, доки він умостився в машині, і підморгнула йому на прощання. Потім ще трохи постояла, дивлячись услід машині, яка від'їхала.
Фелмері сидів у дворі й стежив за дівчиною. Ілонка прала білизну в тіні ясена. Палючі промені сонця обпікали спину лейтенанта. Лоб, груди, все тіло були вогкими від поту.
Дівчина всміхнулась йому:
— Дивіться, а то мозок закипить! Чому не знімете сорочку?
Лейтенанта не треба було просити двічі. Він зняв сорочку й освіжився під краном.
— Може, допомогти? — запитав він дівчину, яка складала чисту білизну в емальовану миску.
— Я вже кінчаю, — відповіла вона. — Але якщо вам уже так хочеться, можете вилити з миски воду. А я розвішаю білизну.
Лейтенантові все більше й більше подобалась дівчина. Весь день дивився б на неї, як вона, піднімаючись навшпиньки, гінка, мов тополинка, розвішує білизну.
— Ви плавати вмієте? — запитала Ілонка, коли вони вже йшли поруч піщаним берегом озера.
— Чудове місце, — промовив лейтенант, роздягаючись.
— Ви не відповіли на моє запитання. — Вона теж зняла шорти і стояла в купальнику. — Вмієте плавати?
— Не так, як олімпійський чемпіон, — посміхнувся лейтенант, — але не втоплюся. Тут глибоко?
— Досить глибоко, — кинула дівчина і побігла до води. Через кілька кроків кинулась у воду і зникла. Виринула за півхвилини і гукнула: — Ну що, лейтенанте? — Стоячи у воді, вона махала рукою.
Попливли поруч. Ілонка трохи попереду, на спині, лейтенант на півкорпуса ззаду, щоби дивитися в обличчя одне одному. Вода була тиха і тепла, вгорі сяяло безхмарне небо.
— Скільки разів купалися з Меннелом? — спитав лейтенант і жартома схопив дівчину за ногу.
— Е, ні, ми про це не домовлялися, — заверещала дівчина, силкуючись вивільнити ногу. — Відпустіть, бо вдарю.
Фелмері відпустив її.
— То скільки ж разів? — повторив лейтенант і порівнявся з Ілонкою.
— З Меннелом? Один раз. У той день по обіді, — відповіла вона. — Це що, допит?
— Ви сказали так лише для того, щоб вигородити вашого коханого.
Дівчина повернулась і попливла боком, дивлячись на Фелмері.
— Коханого? Кого це? — здивовано протягла вона. Фелмері пірнув у воду, виринув і, глянувши на дівчину, побачив у її очах цікавість.
— Казимира. Казимира Таборі.
— З чого ви взяли, що він мій коханий?
— Я переконаний у цьому. Переконаний настільки, що можу дати голову собі відрубати.
— І чому ж це я повинна вигороджувати свого так званого коханого? — поцікавилася дівчина.
— Я мав на увазі те, що він розповів старому…
— Полковникові?
— Так.
Дівчина перепливла ліворуч лейтенанта. Сонце сліпило очі, і вона прикрила їх долонею.
— А що розповів Казимир старому? — запитала.
— Він пояснив йому, що нам повезло. Культурні умови для роботи, чудові дівчата. Під час допиту можна скупатися, порибалити. Ось, наприклад, чим не чудовий зараз у мене кабінет. Я пливу за своїм письмовим столом, ви — попереду. Відпливіть трохи: не люблю, коли зазирають у мої папери.
— Як накажете, шеф, — у тон йому відповіла дівчина. — А де ж ваш телефон?
— Тут, з правого боку. Невже не бачите?
— Дозвольте подзвонити!
Так вони пливли пустуючи. Лейтенантові подобалося, що дівчина розуміє жарти. Поволі наближалися до берега. Ілонці було приємно в товаристві лейтенанта. Проте з голови не виходили категоричні слова: «… щоб вигородити коханого? Він переконаний, що Казимир Таборі… Переконаний…»
Вони вийшли з води. Дівчина лягла на траву, заплющила очі, попросила сигарету і закурила.
Фелмері сидів поруч, підставивши груди сонцю, милувався її вродливим обличчям, на якому ще виблискували краплини води.
— Отже, на вашу думку, Казимир мій коханий? — промовила раптом.
— Так. Безумовно. Він ревнує вас, тому й ударив Меннела.
— Цікаво, що зробили б ви на його місці? — запитала дівчина і глянула на нього, прикривши долонею очі від сонця. Не дочекавшись відповіді, повела далі: — Не забувайте, що Казимир знає мене від самого народження. Навіть няньчив. Коли Меннел знахабнів, Казимир обурився як за свою рідну сестру. Невже це вам не спало на думку?
Фелмері задумливо пощипував пальцями траву. «Може, й так, — думав про себе, — тільки щось не віриться». В його уяві постала сцена, коли дівчина пробігла по садовій доріжці. Він мовби знову бачив її сяючі очі. Ось вона бере інженера за руку й уважно слухає. Казимир щось гаряче пояснює, обличчя Ілонки хмурнішає, стає заклопотаним. Згодом, у вітальні, Казимир так на неї дивився, так красномовно розмовляли вони самими очима… Е, ні. Брат із сестрою так не розмовляє. Він випустив з рота хмарку диму і кинув жменю зірваної трапи у дівчину. — Скажіть відверто, Ілонко, що за тип був отой німець?