Жінка мовчала. Казимир морщив лоб. Здається, мати все ще не може зрозуміти, що для нього значить це відрядження. Та й чотири роки — не такий уже довгий час, тим більше, що він щороку влітку зможе по шість тижнів бувати вдома. Чому ж не хоче зрозуміти, що вибір упав на нього не випадково? Адже професор Борші цим відрядженням не тільки визнав його талант й дав зрозуміти, що на нього покладають надії, йому довіряють. А після повернення перед ним постануть ще відповідальніші завдання.
— Мамо, — ніжно прошепотів, — я не хочу тобі завдавати болю. Якщо ти так важко переживаєш мій від'їзд, сьогодні ж напишу професору Борші й відмовлюся од відрядження.
Жінка схопила його за руку.
— Ні, Казимире! Борони боже! Я дуже добре, розумію, що значить для тебе ця поїздка. Тільки не можу відразу перебудувати свої думки на новий лад, змиритися з тим, що ти будеш далеко від мене. Мушу змінити ритм життя. — Вона випросталася і глибоко зітхнула. — Їдь, сину! Йдеться ж про твою долю.
Казимир поцілував матір і запитав, чи не бажає вона прогулятися до готелю.
— Будеш моєю гостею, — сказав, посміхаючись. — Якщо хочеш, куплю тобі морозиво.
— Згода, — ствердно кивнула жінка. — Може, мені буде корисно трохи пройтися.
Вони неквапно йшли в тіні дерев. Вулиця в цей пообідній час була тиха. Після обіду всі пішли на пляж. А хто й залишився вдома — шукав притулку від палючого сонця в кімнаті або тінистому куточку садка. Бланка марно шукала очима знайомих. Прибрані, зі смаком упорядковані садочки були безлюдні. Тільки в літньому кафе під кольоровими парасольками кілька незнайомих — мабуть, іноземні курортники. Їли морозиво… Ось вони вже проминули платанову алею. Біля вілли «Гуньяді» звернули праворуч і попростували стежкою, що вела вниз, до озера. Цим заощадили майже півкілометра, та й у тіні густих акацій спека дошкуляла по так, як на щойно прокладеному шосе. Казимир знав цю стежку як свої п'ять пальців. Скільки разів у дитинстві блукав оцим схилом. А гай акацієвий правив для нього колись за полювальний заповідник. Він знав там кожний кущ, кожний вибалок, кожну печеру. Знав і кожну зелену полянку в ялиннику, на південно-східному схилі. Там уперше він поцілував дівчину і, як дарунок, мав у відповідь перший дівочий поцілунок. А мати про все те нічого й не знає. Як не знає, що в третьому класі гімназії в один із теплих серпневих днів, довідавшись, що Бланка — не рідна його мати, знайшов тут притулок зі своїм безмежним горем. Ще й тепер не певен, чи не навмисне обмовився старий Гудак, розкривши глибоку таємницю Бланки. Бо й таке могло статися. Старий Гудак був здатний на все, аби тільки чимось дошкулити професорові Таборі.
Вони вже наближались до набережної, коли Бланка заговорила. Поцікавилась, що сталося після того, як її віднесли до спальні.
— Я трохи посварився з дядечком Мате, — щиро зізнався Казимир і розповів усе, як було. Жінка сповільнила ходу і йшла мовчки, тільки вираз її обличчя виказував — уважно слухає кожне слово інженера. Казимир уже говорив про полковника Кару, якого він не полюбляє за те, що той, мовляв, усіх підозріває, до того ж, мабуть, і його — Казимира.
— Він так і сказав?
— Та ні, не зовсім так. Але намагався збити мене з пантелику й піддав перехресному допиту.
Жінка присіла в тіні на одну з лавок недавно збудованого дитячого майданчика.
— Ти побився з Меннелом? — уражено запитала. — Я не знала про це…
— А я гадав — Меннел поскаржився тобі на мене.
— Ні, Меннел нічого мені не казав. Але як це сталося?
Казимир неохоче розповів. Бланка запалила сигарету і задумано глянула поверх кущів на блискучу поверхню озера.
— Скажи-по, Казимире, чого тобі треба від тієї дівчини?
Казимир не любив, коли мати говорила таким тоном про Ілонку. Не любив, коли й називала її «ота дівчина». Тому в'їдливо запитав:
— Про яку «оту дівчину» ти кажеш? — і холодно глянув на матір.
Бланка добре знала вдачу сина: в такому випадку краще змінити розмову на іншу тему, інакше — неминуча сварка.
— Гаразд, облишмо це, — сказала. — Але стривай, хочу ще тобі сказати, сину. — Вона тримала сигарету між пальцями, наче палаючу квітку. — Благаю, не сварися з дядечком Мате. Він заслуговує на далеко більшу повагу, бо зробив для тебе немало. Ти тільки не знаєш. Повір, він любить тебе так, що віддасть і життя, коли треба.
— Заради мене? — здивовано глянув на матір Казимир. — Чому б то Мате мав приносити себе в жертву?
— Звичайно, в цьому немає потреби. Сподіваюся, така потреба ніколи й не виникне. Все це я наводжу для прикладу, щоб ти зрозумів, як він тебе любить.