— Не дуже зрозумів, але нехай буде так. Ти ж знаєш добре, що я не тільки поважаю, а й люблю дядечка Мате. Та якби ти бачила, як він розмовляв з Губером, то й сама здивувалась би.
Жінка здула попіл із сигарети.
— Мате ввічлива людина. Таким був ще замолоду. Сусіди обожнювали його. Служницям, навіть прибиральницям і тим казав: «Цілую ручки». А розмовляв так витончено, гарно, що ми, молодші, слухали його, пороззявлявши роти. Старші люди теж були про нього такої ж думки. Я певна, Мате навіть в особі убивці вбачає насамперед людину. Звичайно, це його велика вада. До Губера вів ставиться так само ввічливо, як і до всіх. Не розумію, чому це вразило тебе саме тепер?
— Може, ти кажеш правду, — мовив Казимир і встав. — Ходімо.
— А взагалі ти якої думки про Губера? — запитала жінка, ледве встигаючи за сином.
— Здається, розумний чоловік. Тільки ніяк не доберу, для чого йому потрібно було віч-на-віч говорити з полковником?
Жінка завмерла.
— З полковником Карою?
— Так. Він сказав: «Чи можна з вами поговорити наодинці, пане полковнику?»
— Цього ти мені досі не казав.
— Я тільки-но згадав про це.
Жінка пішла далі, похнюпившись, ніби шукаючи чогось на землі.
В кафе зустріли Шалго. Як звичайно, старий сидів у закутку, біля вікна. Попихкуючи сигарою, читав газету. На столі перед ним лежало кілька аркушів паперу.
— Ми вам не заважатимемо? — запитав Казимир.
Шалго підвів голову, похапцем згорнув свої нотатки і посміхнувся.
— Що ви, що ви! Навпаки, я дуже радий вас бачити. — І глянув на Бланку: — Як ви себе почуваєте, шановна пані?
— Завжди кепсько, коли пас побачу, Оскаре, — відказала Бланка, сідаючи. — Ви знову так виглядаєте, ніби хтось висипав вам на коліна цілу миску попелу. Ніяк не зрозумію, як бідолашна Ліза може терпіти такого неохайного старого, як ви.
Шалго оглянув себе, змахнув з колін попіл, і в його очах застрибали грайливі іскорки.
— Ліза любить мою душу, — відповів він. — Мою чисту, щиру душу.
Казимир засміявся і замовив у офіціанта дві порції морозива.
— Стривай-но, Янчі, — кинув Шалго офіціантові. — Я хочу розрахуватися.
— Ми вам заважаємо? — спитала Бланка.
— Ні-ні! Я вже й так збирався іти. — Він поклав на стіл гроші, офіціант подякував і пішов.
— Додому? — запитав Казимир, закурюючи.
— Ні. Якщо скажу куди, не повіриш. Іду кататися на човні.
— В таку спеку? — здивувалася Бланка. — Мозок закипить!
— Нічого не вдієш, лікар приписав, — відповів Шалго. — Щодня мушу по три кілометри веслувати. Від ожиріння. Ви навіть уявити собі не можете, Бланко, яким я був худорлявим парубком замолоду. Не вірите?…
— Дійсно, не віриться, — засміялася жінка, пробуючи собі уявити молодого, стрункого Шалго.
Повернувся молодий офіціант і поклав на стіл морозиво.
Шалго вийшов з кафе. Мружачись на сонце, він натягнув на голову свій поношений солом'яний капелюх і неквапливо почвалав у бік селища.
У селищній Раді вже чокали на нього Фелмері та Балінт.
— Які новини? — поцікавився він у лейтенанта. — Мали розмову з Домбаї?
— Так точно, — відрапортував Фелмері й передав шефові пакет. — Тут усе, що ви просили. Небагато, але, певно, знайдеться щось корисне. Товариш Домбаї пообіцяв, що о дев'ятій вечора дасть додаткові відомості.
Шалго розірвав конверт і заглибився у зміст донесення, мимоволі зсунувши солом'яний капелюх на потилицю. Фелмері уважно стежив за виразом обличчя старого, але не помічав на ньому ніяких змін.
— Є щось корисного, татусю? — запитав Балінт, підморгнувши лейтенантові.
— Небагато, правда, але й це годиться для початку, — відповів Шалго і заховав донесення в задню кишеню своїх полотняних брюк. Потім зручно вмостився в старому кріслі й витер зворотною стороною пухкої долоні спітнілий лоб.
— Чи є в тебе вільні люди? — спитав він майора, що стояв біля розчиненого вікна і дивився у сусідній двір, де хлопці грали в футбол.
— Навіщо? — здивувався Балінт, сідаючи на підвіконня і дістаючи з кишені сигарети.
— У Фюреді працює один молодий чоловік з Будапешта, інженер-оформлювач. Керує внутрішнім оформленням ресторану «Мадяр тенгер»[7]. Звуть його Гейза Салаї. Треба було б дізнатися про нього дещо. Послав би ти туди когось, хто добре знає місцеві умови, га?
— Який це Салаї? — незадоволено запитав майор. Йому не сподобалось, що Шалго говорить з ним, як із слідчим-початківцем. Що подумає про нього цей молодий лейтенант з Будапешта? Безперечно, Шалго має великі заслуги. Та й голова в нього, звичайно, неабияка, є чому повчитися. Але, зрештою, старик уже пенсіонер, а він — офіцер, при виконанні службових обов'язків…