— Цілком припустимо, — рішуче сказав Шалго. — Казимир відмінний спеціаліст у галузі електроніки, але страшенно гарячий, запальний. Коли ще був юнаком, не проходило жодного дня, щоб з кимось не побився. Надзвичайно вразливий. Справа в тому, що він іще в шкільні роки дізнався про те, що його усиновили, взявши з дитячого будинку. Після того став меланхоліком. Про усиновлення довідались і його однокласники. Часом дехто дражнив його цим, а він ліз у бійку. Одного разу розповів мені, що його сил мін побили. З того часу почав займатися в гуртку дзю-до. Звичайно, не для того, щоб виступати у змаганнях, а щоб захистити себе і відстояти власну честь. Ще й зараз він дуже образливий. Надто багато в ньому гіркоти й ненависті. Німців ненавидить, бо Ліза якось розповіла йому, що батько й мати, певно, стали жертвою фашизму. Наводила йому приклади — розповідала про десятки тисяч польських дітей, батьків яких було закатовано в німецьких таборах смерті. Казала, що ті діти теж не знають своїх батьків та матерів. Певно, Ліза й прищепила йому ненависть до фашистів. Ще щось тебе цікавить?
— Хотілося б іще знати, чи були між Ілонкою та Казимиром інтимні зв'язки. Наскільки я помітив, вони не байдужі одне одному.
Шалго поклав капелюх на коліна і задивився на гомінкий пляж. Сонце вже хилилося до обрію, але у воді та на бархатній траві пляжу роїлися тисячі відпочиваючих. Звідусіль лунали дитячий вереск, веселий сміх дорослих, крикливі мелодії транзисторів. По озеру сновигали моторні човни, майже не звертаючи уваги на тих, що плавали у воді.
— Важко сказати, — з сумнівом промовив старий, вдивляючись десь у далечінь. — А що розповідає Ілонка про своїх батьків?
— Про них вона не казала й слова, — відповів лейтенант і з цікавістю глянув на Шалго.
— Батьки дівчини загинули, — пояснив старий. — Ще в п'ятдесят шостому. Під час контрреволюції її батька, прокурора Іштвана Гудака, хотіли вбити. Заколотники ломилися в двері квартири. Він по відчинив. А коли вже побачив, що немає порятунку, взяв службовий пістолет, застрелив дружину і сам застрелився. На щастя, Ілонки в той час не було вдома. Батько, може, вбив би і її. Таборі не були в хороших стосунках з родиною Гудаків. Можна сказати, що вони недолюблювали один одного.
Шалго все ще дивився на озеро, яке золотилося в пізніх променях призахідного сонця. В його тоні не було й сліду від звичної глузливості. Лейтенантові здалося, що старий неохоче згадує ті роки.
«Точно такий, як Кара, — подумав Фелмері. — Полковник теж ніколи не розповідає про роки, проведені в ув'язненні. А було б непогано, щоб ми, молоді, більше знали про події тих часів».
— Правда, ви ще були в той час дитиною, — вів далі Шалго. — Важко вам уявити, які то були страшні роки. Але це не біда. Одно слово, прізвище Гудак для Бланки приблизно те саме, що червоний плащ тореадора для бика на арені. Не любить вона й дівчину. Змушена терпіти її дружбу з Казимиром, але ніколи не погодилась би на серйозніші зв'язки. Казимир знає те. Він поважає і любить свою названу матір, і я не можу уявити, щоб син міг завдати матері болю. Цей чоловік не з тих, що вподобають ускладнення. — Шалго глянув на лейтенанта. — Таке теж суперечить вашій версії.
— А ще що суперечить їй?
Шалго важко встав.
— На це я відповім згодом, — буркнув і пішов по устеленій галькою доріжці до пляжу. Фелмері поплівся слідом.
За невисокою хвірткою в огорожі пляжу сидів на стільці касир Адам Рустем — старенький, худорлявий чоловічок з кістлявим обличчям і глибоко запалими очима. У нього було все біле: волосся, сорочка, бавовняні брюки, кеди, халат. Тільки брови чорніли, наче хтось їх підмалював сажею.
— Як розквітає ваш бізнес, пане вчителю? — запитав Шалго, потиснувши тому руку.
— Гріх скаржитися, — відповів Рустем і підозріло глянув на Фелмері. — Сьогодні особливо великий наплив пляжників. Ви теж бажаєте скупатися?
— Борони боже! — вигукнув Шалго. — Ось товариш лейтенант — вибачте, забув його відрекомендувати вам: лейтенант Фелмері. — Товстун трохи зачекав, поки молодий чоловік привітався із касиром, а потім продовжив: — Так ото я й кажу: лейтенант хоче оглянути човен. Той, під сьомим номером, на котрому плавав Меннел.
— Він на причалі. Без дозволу папа майора нікому не велено користатися ним, — відповів Рустем.
— Це стосується цивільних, — пояснив Шалго, виймаючи дві сигари і пригощаючи касира. Той подякував. — Пане вчителю, ви були тут, коли Меннел поплив на човні?
— Аякже, пане Шалго. Я ще ніколи, прошу вас, не спізнювався на роботу. Човен панові Меннелу видав я. За прокат він заплатив на станції технічного обслуговування. Бідолашний! Хай господь простить його душу. То був приємний, привітний чоловік. Ми йшли разом із ним до причалу. Поцікавився навіть, як поживає моя сім'я. Запевняю вас, ми вели з ним дуже культурну розмову.