— Не знаю, де він був тоді, — відповіла вона. — Мені теж не хоче сказати. Поїж іще трохи! Сиру навіть не покуштував. — Пригощаючи брата, Бланка думала тим часом, чому він не запитує про гостя. Ніби й зовсім забув про існування Губера. І взагалі виглядає змарнілим, розгубленим. Якби оце довелося малювати з нього портрет, найбільше пішло б сірої фарби. А як багато палить в останній час. По дві пачки на день, ба навіть без мундштука, хоч пообіцяв, що без нього в рот не візьме сигарету. Того вечора, коли вона подарувала йому гарний мундштук, він такий був радий, навіть перед Шалго вихвалявся і прочитав цілу лекцію про куріння з мундштуком…
— Чому ти не куриш з мундштуком? — тихо, з докором спитала Бланка.
Таборі обмацав кишені.
— Не знаю де він, — відповів заклопотано.
— Певно, забув у Пешті. Скоро і голову свою десь забудеш.
— Ні, не в Пешті, — зніяковіло заперечив професор. — Це я точно пам'ятаю, бо вчора перед від'їздом Шалго теж запитував мене про мундштук і його в мене не було…
— Чого хотів від тебе отой пухир? — перепитала Бланка з незвичним роздратуванням.
— Теж цікавився, чому я не користуюся отим чудовим мундштуком. Але що це ти така роздратована? Невже він тебе чимось образив?
Бланка промовчала, тільки провела по лобі кінчиками пальців, ніби відгортаючи волосинку. Таборі з сумом дивився на неї. Йому стало шкода сестру, на вродливому обличчі якої вже помітні були зморшки. Чи, може, це так здається при електричному світлі, бо вдень цього він ще не помічав. Захотілося спитати її: «Бланко, скажи щиро, ти щаслива? І взагалі чи була колись щасливою?» Та він не спитав, знаючи, що сестра відповіла б, як завпеди: «Так, — Мате, я щаслива. І завжди була щасливою. І знаєш, у чому полягає щастя? Це дуже просто. Щастя у тому, щоб робити все життя те, що тобі до душі, до чого ти маєш хист. Ось я, наприклад, знайшла щастя в живопису».
— Ти чув, що тут сталося? — запитала Бланка.
— Ні, а що? — Мате зручно відкинувся на спинку крісла і з цікавістю втупився у задумливе обличчя сестри.
— Нашого гостя мало не прикінчили.
— Що? Губера?
— Так. Ліза врятувала йому життя. — І вона розповіла все у подробицях. Професор слухав її, наче крізь сон.
— Звідки ж Ліза знала, що Губерові загрожує небезпека? — запитав він згодом, трохи отямившись.
— Уявляєш, вони з Шалго встановили в його кімнаті якусь апаратуру для підслуховування. Тепер ти розумієш, чому я така роздратована?
— Неподобство! Яке вони мали право! І після цього йому не соромно позичати в мене машину?! — Таборі зблід, тремтячими пальцями вийняв з кишені таблетку, поклав у рот і запив водою. — Це йому так не минеться. Я протестуватиму! — Різко підвівшись, він забігав по кімнаті. — Коли ж вони встановили?
— Хіба скажуть? Я запитувала, але Шалго, як завжди, відбріхувався жартами. Знаєш, що він сказав? Що за це ми йому маємо бути вдячні, бо, якби не було там тієї штуки, то Губер уже був би. на тім світі. І я нічого не могла на те відповісти!
— Я негайно поговорю з полковником Карою. Заявлю протест! Поскаржусь прокуророві, — вигукнув Таборі, тремтячи від гніву. — Це образа особи! Грубе порушення законів!
Бланка, почекавши, поки брат виллє свій гнів, зауважила:
— Кара тепер у Пешті. Він про щось домовлявся з Губером.
— А де Губер?
— У своїй кімнаті. Він у цілковитій прострації після замаху на його життя. — Бланка схвильовано дивилася на брата, що нервово ходив по кімнаті. — Коли хочеш знати правду, оцей Шалго завжди викликав у мене відразу. Я давно помітила, що вони з Лізою стежать за кожним нашим кроком. Це підлі провокатори! А ти ще горою стояв за них! — Раптом вона вся якось поникла, голос ослаб і затремтів. — Знаєш, Мате, так жити далі неможливо. Я боюся! Часом відчуваю себе зовсім безпомічною. — Вона глянула кудись у простір. — Сьогодні після обіду я їздила у Фюред. Казимир відвіз мене машиною, а надвечір приїхав за мною. Я вже не пригадую, коли востаннє була в костьолі… Отож я пішла в костьол, сіла за останню лаву і почала молитися. І раптом мене пройняло якесь дивне почуття: все стало байдужим, навіть жити не хотілося. Я відчула себе страшенно самотньою. О господи, хоч би вже скоріше все це скінчилося!
Таборі вражено дивився на сестру. Потім підійшов до неї і міцно обняв за плечі.
— Ти надто згущуєш фарби, люба! Адже я з тобою. На мене ти завжди можеш покластися…
Бланка тихо заплакала.
— Скажи, для чого я жила на світі? Постійно відмовляла собі в усьому, страждала, боялася…
— Бланко!.. — почав було він, але горло йому раптом здушила спазма. Так, її життя, певно, склалося б інакше, якби він тоді, давно, осліплений ненавистю, не написав сестрі отого різкого, категоричного листа, який і вирішив її долю. О, він пам'ятає досі, що писав: «Я вимагаю, я сподіваюся, що ти перебореш свої почуття. Зараз у нас є справи, в тисячу разів важливіші за кохання. Ти змушуєш мене ставити питання ребром: або він, або я. Вибирай. Друзі мені розповіли все про цього чоловіка, який заволодів тобою. Я вірю своїм друзям і тому попереджаю тебе: і бачити його не бажаю, навіть руки йому не подам!»