Десь удалині просигналила машина. Протяжний мелодійний звук пронісся над озером, і навкруги знову запанувала тиша. Чути було тільки схлипування Бланки.
— Не плач, — заспокоював її професор. — Вище голову! Знаю, що винний перед тобою. Але повір мені: я тебе ніколи не покину в біді.
Раптом Таборі подумав: а що він зробив би зараз, якби повторилася та, давня ситуація? Певно, написав би те саме, але, можливо, більш тактовно і лагідно. Але руки тому вбивцеві й сьогодні б не подав. І життя таки підтвердило його правду: якби Бланка тоді не послухалась брата, доля її була б ще гіршою. Але чи варто карати себе за те, що вже давно відійшло в далеке минуле?! В житті безперечним е лише народження людини, але, на жаль, невідомо, куди заведе її доля, скільки разів доведеться їй спіткнутися, на яких зупинках переходити на інший шлях. У житті нерідко химерно переплітається щастя з горем і не все в ньому залежить лише від нас самих. Щодня. на землі народжуються мільйони. А скільки з них не доживає навіть до тієї хвилини, коли стає зрозумілим смисл життя? Не один гине, перш ніж запитати себе самого: навіщо ж народився на світ, коли вже час покидати його?
— Будь ласка, звари мені каву! — попросив Мате. Йому зовсім не хотілося кави, просто потрібно було трохи відвернути увагу сестри від думок, які завдавали біль, — Щось я втомився, погано себе почуваю…
Коли Шалго і Фелмері подзвонили до Іштвана Чордаша, уповноваженого по ремонту шляхів, той відчинив їм, незадоволено буркочучи щось собі під ніс.
Чордаш виявився. худорлявим, низеньким, суворим чоловічком років п'ятдесяти. Світла він не вмикав — чудово орієнтувався й у темряві, бо в Чордашів завжди був ідеальний порядок, кожна річ мала своє постійне місце. Навіть дружина звикала до армійського порядку в домі, коли хотіла подратувати чимось чоловіка, то «забувала» щось покласти на своє місце.
Фелмері показав своє посвідчення, але настрій Чордаша від цього не покращав. Він попросив пізніх гостей ретельно витерти ноги, бо, мовляв, нещодавно покрив підлогу синтетичною плівкою, на якій видно кожну пляму. Потім провів їх на кухню, де було чисто, як у лабораторії.
— Прошу сідати, — хрипко промовив він, — але не паліть, будь ласка, бо в нас не заведено. Це шкідливо для здоров'я та й меблі псує.
— Звичайно, — сказав Фелмері і поклав сигарету назад у пачку, а сам крадькома глянув на Шалго. Старий уїдливо всміхнувся і підморгнув йому. — Товаришу Чордаш, — почав лейтенант. — Я прошу… Вірніше, ми просимо допомогти нам у надзвичайно важливій справі. Можна сказати, у справі державної ваги.
Господар розгладив зморщену в одному місці поліетиленову скатертину долонею; рука його була вся у ластовинні.
— А в чому, власне, справа? — Скатертина в одному місці була порізана, і хазяїн сердито подумав: «Це все Елла! Не хоче різати хліб на спеціальній дошці, ото й попсувала, хоч викинь тепер!»
— Ви не могли б нам підказати, на якій вулиці дев'ятнадцятого вночі працювали дорожні ремонтники?
— Вночі, прошу вас, ми не працюємо.
— Вибачте, я не так висловився, — зніяковів Фелмері. — Коли ремонт звечора не закінчено, ви встановлюєте там червоний ліхтар, чи не так?
— Ми завжди дотримуємося відповідних правил, прошу вас. У цьому відношенні у нас все в ажурі. Правила обов'язкові для всіх, прошу вас. «Чорти б її забрали, цю скатертину, тепер її навіть заклеїти не можна. Порветься далі», — роздратовано думав тим часом.
— Честь і хвала вам за це, товаришу Чордаш, — посміхнувся Фелмері. — А чи не могли б ви пригадати, де були встановлені червоні сигнальні ліхтарі дев'ятнадцятого вночі?
— А цього, прошу вас, мені не треба пригадувати, — промовив Чордаш гордовито й самовпевнено. На якусь мить він забув навіть про трагедію скатертини і лише продовжував механічно погладжувати по ній долонею, наче по давній рані. — Зайдіть завтра вранці до мене в контору, і я вам це точно скажу.
— Шановний товаришу головний інженер, нам це треба знати сьогодні, негайно, — втрутився Шалго, ввічливо посміхаючись. — Адже ви, товаришу Чордаш, на державній посаді, довірена особа, і вам, певно, не треба розтлумачувати значення державної безпеки. Ми ж не випадково завітали саме до вас. Могли б зайти до голови місцевої Ради або до партійного секретаря. Та прийшли до вас, бо певні, що в такій конфіденціальній справі ви нам допоможете.