— А брати є в тебе?
— Ні, є молодша сестра. Цього року одержала атестат зрілості. В університет не потрапила, наступного року знову хоче поступати. Поки що працює в друкарні. Мріє стати журналісткою. Даремно це, я гадаю, але от вбила собі в голову, і ніяк її не переконаєш. Правда, пише вона непогано. І взагалі порядна дівчина, хороший товариш. Можна вас про щось запитати?
— Будь ласка, що за церемонії!
Фелмері обернувся до старого, намагаючись побачити його обличчя, але в пітьмі видно було тільки неясний силует.
— Коли ви надумали стати контррозвідником? І чому?
Вогник сигари на мить вихопив із темряви лице старого.
— Чому ти про це запитав?
Лейтенант розповів, як у розмові з Ілонкою і з Казимиром йому стало боляче, коли ті назвали його мисливцем за людьми.
— Не карайся цим, — відповів старий. — Є люди, яких однаково не переконаєш. Колись наша професія стане непотрібною. А поки що без таких, як ми, не обійтися. Ти запитуєш, чому я став контррозвідником? Просто у свій час іншої роботи не міг знайти. Спочатку виконував дрібні доручення, а згодом, через багато років, став «мисливцем за людьми». Коли було оголошено боротьбу проти комуністів, ми саме і були «мисливцями за людьми». Звичайно, я теж не відразу розібрався що до чого. Та згодом таки зрозумів. Ось так я й потрапив по той бік фронту.
— Як і Губер?
— У цьому я ще не певен. Я вже двадцять п'ять років працюю на соціалізм, а Губер лише зараз перекинувся до нас. Завтра у Фюреді постараємося в цьому розібратися. Доведеться знайти у відділі архітектури й будівництва креслення всіх вілл, збудованих перед війною, і порівняти зі схемою Губера. Потім обстежимо весь район вулиці Балваньош.
— Чимала робота, — зауважив Фелмері.
— Безперечно. Але ж ніщо не дається легко. Звичайно, тим, які сумлінно ставляться до роботи. Зрозуміло, «мисливцю за людьми»?
— Зрозуміло, — посміхнувся лейтенант.
— Біда в тому, синку, що втомився я страшенно, — поскаржився старий. — Та й мозок уже працює не так, як колись. Приміром, я й досі не розумію дечого в цій справі.
— Проте багато ми вже вияснили! — заспокоював його Фелмері. — А коли знайдемо креслення вілли, нам удасться вияснити ще більше. Ви розмовляли з Тібором Сючем?
— Так. Хлопець він з гумором. Я боявся, що й слухати це захоче про мою пропозицію.
— Але ж погодився, чи не так?
— Погодився. Мені, відверто кажучи, шкода цієї людини.
— Але що він там робить цілими днями з дівчиною?
— Напруж трохи свій мозок і догадаєшся сам, — відказав Шалго.
— Гм. З ранку до ночі? — здивувався лейтенант, — Що вона, та дівчина, залізна?
— Цього я вже не знаю. Помітив тільки, що Тібор Сюч не виглядає дуже втомленим. А втім, вони час від часу ходять на пляж.
— Треба було їх звести з Салаї. Чомусь мені здається, що то була б цікава сцена.
Шалго розплющив очі.
— Шкода, що не подумали про це раніше. Салаї хитрий. Він не все нам розповів. Приховав щось дуже важливе. Не завадило б і нам знати про те. Треба його примусити говорити. — Шалго позіхнув. — Давай спробуємо поспати. Іди до кімнати, бо ще простудишся. Холоднувато стало.
Фелмері підвівся.
— На добраніч, дядечку Шалго!
12.
Наступного дня на дачу Таборі прийшли Тібор Сюч і Беата. Двері їм відчинив сам професор і провів до вітальні.
— Ми хотіли б поговорити з паном Губером, — сказав Сюч.
— Гаразд, зараз я скажу йому, — і Таборі показав на стільці. — Сідайте.
Увійшла Бланка. Сюч відрекомендував їй себе й Беату, і вони сіли.
Бланка довго вглядалася в обличчя вродливої дівчини.
— Я десь уже вас бачила. Ви були в нас раніше?
— Кілька днів тому, — підтвердила дівчина. — Я шукала пана Меннела.
— Отже, я не помилилась. Ви вже знаєте про нещастя?
— Так, — сказав Сюч і підсунув ближче до себе спортивну сумку.
— В день трагедії ми з ним разом снідали. Якби ви бачили, який у нього був чудовий настрій! — вигукнула Планка.
— І не гадав, бідолаха, що його чекає, — відказав Сюч.
Увійшов Губер, а за ним Таборі. Професор познайомив гостей з німцем і разом з Бланкою вийшов.
Губер підозріло поглядав на молодих людей.
— Сідайте, будь ласка, — сухо запропонував він і, почекавши, поки вони сядуть, сів і собі. — Я слухаю вас.