Жінка похнюпилась. В уяві її спливли спогади, гіркі й болючі.
— Я вірю тобі, — тихо сказала вона. — Тільки… оті згадки… від них не сховаєшся. Знаєш, скільки я настраждалася… — В очах у неї блиснули сльози. — Ні, ти не знаєш, — прошепотіла вона. — Не можеш знати!
Губер простягнув руку, щоб торкнутися руки жінки, але вона відсунула її.
— Повір, Бланко, — промовив він з глибоким співчуттям, — я не хотів завдавати тобі болю. Я просив твоєї допомоги, виклавши тобі самі факти. Ти допомогла мені, і я вдячний. Але повір, я не знав, що все це так обернеться. Не слід було б допомагати мені.
— Я не про це, — заперечила жінка, гірко посміхнувшись. — Я сама погодилась допомогти. Ти кажеш, що не просив про це і виклав мені лише самі факти. Невже ти не знав, що для мене досить і того, що я готова була заради тебе і життям пожертвувати? Ні, ти це добре знав. Мусив знати, бо почуття мої тобі відомі. Знав і те, що п завжди була віддана тобі всім серцем і душею. Правда, ти не вимагав цього, а приймав як належне. Я нікого не маю права звинувачувати. Сама обрала цей шлях, і якщо настане час розплати, а він настане, то заплачу за все сповна. А тепер я дуже втомилася…
Губерові гірко стало в роті від сигари, він загасив її і сумно глянув на терасу. Так, Бланка сказала правду.
— Після смерті Грети я благав тебе приїхати, — тихо сказав він.
На обличчі жінки відбивалась внутрішня боротьба.
— Це правда. Ти мене кликав.
— Я молив тебе приїхати…
— Але ж ти знав, що я не можу покинути Мате і сина. До того ж у мене ще було трохи й гордості, крихти якої тримали мене досі на світі. Хтозна, чи вистачить її до завтра…
— Ох, ця вже мені гордість! — розсердився Губер. Здавалось, він втрачав самовладання. Хотів щось сказати, але жінка перебила його:
— Тепер уже однаково. Іронія долі. Ти поїдеш, через кілька днів зустрінешся зі своїм сином, розпочнеш нове життя… Я теж спробую неможливе!
— Тобі це вдасться, Бланко, — гаряче запевнив її чоловік. — А мені — хто його знає… Попереду в мене довгий шлях. Ще треба влаштувати деякі справи і… з'ясувати оте божевілля.
— Не треба про це! — тихо скрикнула жінка, і її вродливе обличчя скам'яніло.
— Я повинен це зробити.
— Хочеш мене примусити?
— Мене теж примусили, Бланко. Всі ми були в такому становищі…
— Ти не можеш мене примусити. І ніхто не може. Я дійшла до краю, далі не можу. Я маю право на самогубство, але згубити іншого… На це і ти не маєш права. А коли все-таки наважишся вчинити оте божевілля, нам усім загибель. І ти ніколи більше не побачишся зі своїм сином.
Губер відчував, що жінка не жартує. Її слова непусті балачки. Та йому вже нікуди було відступати.
— Ми не загинемо, Бланко, — відрізав він. — Тепер уже це й справді неможливо. Подумай спокійно і переконаєшся, що це і в твоїх інтересах.
Жінка підняла руку, ніби захищаючись.
— Я давно все обміркувала. Коли Віктор Меннел розповів мені про твій задум…
— Це не просто задум, Бланко. Усе вже вирішено…
— Задум чи рішення, — перервала його жінка, — мене це не цікавить.
— Бланко, не змушуй мене…
— Погрожуєш? Мені вже не страшні твої погрози!
— Йдеться не лише про нас двох! Доля всіх нас у твоїх руках. Доля Мате, Казимира…
— Що ти маєш на увазі? — з підозрою спитала Бланка.
— Вранці дев'ятнадцятого я мав розмову з Віктором, — сказав, карбуючи слова, Губер. — Так, уранці дев'ятнадцятого. А через годину Віктор загинув. Цю розмову я записав на плівку.
— Брешеш! — скрикнула Бланка.
— Ви снідали вдвох, — продовжував Губер, ніби й не чув заперечення жінки. — Він знову повів про оте «божевілля», і ви посварилися. Ти сказала, що хтось хоче з ним зустрітися о восьмій тридцять. Ви вийшли на терасу, і ти показала, де саме його чекатимуть. Сказала і про те, що за тією особою стежать і тому краще взяти човен.
Бланка пополотніла.
— Меннел назвав ту особу?
— Так..
— Отже, ти знаєш, хто вбив Меннела?
— Це я ще в Гамбурзі знав, — ствердив Губер. — Але тільки я один, Браун не знає нічого. Шалго теж тільки припускає, хто вбивця. Його я боюся. Тепер ти розумієш, що ми мусимо говорити про те божевілля?
Бланка важко зітхнула, потім нервово засміялася:
— Так, але зараз не треба про те. Жодного слова!
За вікном раптом почувся скрегіт гальм і тертя коліс, об асфальт, які на мить заглушили сміх жінки. Бланка спритно зіскочила з дивана, куди й дівалася її втома. Не звертаючи уваги на здивування Губера, вона швидко вийшла на терасу. Казимир саме входив у двір. Жінка з усміхом помахала йому рукою.