Всеволод Нестайко
Агент СД
Розділ I
Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня шостого «б», в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Шпиндель, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами.
— Понеділок — важкий день, — заспокоїв Вову Шурик Дармовис.
Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна.
— Мовчить, нічого не каже, — розгублено розводила руками Оксана Фіцелович.
На парті догори дригом стали вряд Вова Шпиндель, Шурик Дармовис, Шеня Кисіль і Вітасик Дорошенко.
Але Милочка навіть голови не підвела.
А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, шостий «б» вже не на жарт стурбувався.
Що таке? Що сталося? Яке горе?
Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо?
Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах.
Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть з газет.
Тоді що ж таке з Милочкою?
Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона — ніколи.
Що ж таке?
Розгадка наступила тільки в суботу. Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку.
У суботу після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений вчетверо аркушик паперу.
Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам'янів.
Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик все ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський.
— Що таке? — пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка.
— За-записка… по-моєму, — прошепотів Вітасик.
— Ану!
Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик.
Так, то була записка.
«Ж. і В.!
Мені треба з вами поговорити.
Після школи у сквері біля ведмедів.
Тільки нікому!
Будь ласка!
Добре?
М.»
Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два.
Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам'яніли б.
Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти і побігли в коридор.
Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір'я.
Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови — стривайте, мовляв, не викажіть мене.
Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о'кей, у сквер прийдемо.
Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезних уроки!
Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла і опускала очі.
І Женя і Вітасик — обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя по хімії, Вітасик по географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету і чекання!
І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку.
У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура — ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими.
До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, звичайно, ще не було. Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою.
Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою — геть, мовляв, звідси!
Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють.
Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою:
— Донт ю андерстенд? Гоу хоум!
Женя з Вітасиком глянули один на одного. У кожного в очах була відчайдушна рішучість — триматися до кінця.