— Наше щастя, що ми живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, — вів далі Степан Данилович, — що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери — хабарники, ділки, функціонери тіньової економіки…
— Академіки, — несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
— І академіки… А що?.. Ти, може, на Стародуба націлився?.. — він криво усміхнувся. — Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але — дріб'язок. Зараз найгрошовитіші люди — це кооператори, радянські негоціанти, рятівники нашої економіки, надія перебудови…
У двері подзвонили.
— Одну хвилинку, — Степан Данилович вийшов у передпокій і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
— А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! — і одразу тихо, майже пошепки (але хлопці почули): — Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Степаном Даниловичем зайшли двоє молодиків у «варьонках» — один високий, худорлявий, з довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, закриваючи потилицю; другий з чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден з них не привітався з хлопцями.
Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
— До побачення! Дякуємо! На все добре!
Степан Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв з ними.
— Ну? Що скажеш? — спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
— Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав «Академіки…»? Бачив?.. І одразу почав: «Копійки… Дріб'язок…» Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки — сорок тисяч!
— А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
— Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
— А що з троячкою робити? — Вітасик непевно м'яв у руках асигнацію.
— Ну не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від «колеги» — професійного злодія.
— Смієшся! Так що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
— Давай купимо якусь пластинку і поставимо нищечком туди, де взяли. Буде чесно.
— Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
…Так у Дорошенків з'явилася нова платівка пісень Валерія Леонтьєва.
Розділ XI
Після магазину грампластинок вони розійшлися — Вітасик поніс «Валерія Леонтьєва» до себе, а Женя пішов додому.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим волоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені і стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив одразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами. Почув лише кілька слів.
— Треба взагалі з'ясувати бюджет нашого кооперативу, — сказав високий.
— Звичайно, — погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
— А-а… Знайомий. Шпигуєш?! — просичав чорнобородий.
— І до «Маестро», значить, недарма приходив, — сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
— По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, зриваючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
— Облиш, Циган, — зупинив його високий. — Не каліч. Може, він і не…
— Ти гуманіст, Рудий, — презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: — На кого працюєш, шмаркач?!
— Ні на кого, — ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
— Так чого ж зириш?
— Я… не зирю… я просто…
— Ще колись побачу — уб'ю! — Циган боляче копнув Женю ногою.
— Запам'ятай, байстрюк, шпигувати — останнє в житті діло! — сказав Рудий. — Сексотів, стукачів, донощиків зневажають усі на світі. Їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
— Вали звідси! — Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою.
Потім обидва швидко пішли з двору. Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками: