— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.
— А що ж ти сказав?
— Що впав… послизнувся…
— Ну-у, молодець! — розцвів Степан Данилович. — Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали — я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. — він зітхнув. А взагалі — нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?..
У Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає — і про Шипулю, і про Григораша… Звідки?
Степан Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:
— Все знаю. У нас, брат, інформація, як у Телеграфному Агентстві Радянського Союзу. Всі про всіх знають. А час іде швидко, строки закінчуються, хлопці виходять… І всяке трапляється… Я ж і кажу — воно тобі треба? — він знову усміхнувся.
У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.
— А живете ви біднувато, — Степан Данилович обвів поглядом кімнату. — Можна краще жити.
Женя почервонів.
— Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб з тобою все було в порядку. Приходь у гості… — він ще раз обвів поглядом кімнату і повторив: — Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..
Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.
Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.
«Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!»
Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.
І тут прийшов Вітасик.
Миритися.
Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.
— Що? Що з тобою? — злякався Вітасик.
— Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… — і Женя розповів йому про візит старого шахрая.
Вітасик спохмурнів.
— Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.
— І ти.
— У мене, до речі, теж нові факти, — і Вітасик розказав Жені про розповідь Клавдії Іванівни.
— Все ясно, — похитав головою Женя. — Злочинний кооператив. І Циган, і Рудий, і Пищенко — всі там.
— Так що ж — мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:
— Не знаю.
— Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
— А ти хочеш знову посваритися?
— Ні… Слухай, давай так домовимося — стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
— Так. Мабуть, треба. Будь, що буде! — Женя махнув рукою.
Розділ XIV
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкими винятками вони майже щодня зустрічалися — один вечір у Горбатюка, другий — у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
— Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента «СД». Спершу ти, потім я, — сказав капітан Горбатюк.
— Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив з Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала квитанційну книжку, знайшла запис. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава богу, лише одне відділення зв'язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому голова кооперативу «Варіант» Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре запам'ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається кооператив і що за людина Семен Панасович Дикий, з'ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Правління кооперативу на замку. Семена Панасовича дома теж нема. Власне, правління міститься в його квартирі. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім'ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий — лисий, з сивими вусами. Не п'є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. «Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…»