— Так ми у Гостролуччя? — спитав Вітасик.
— Ага. Ми там колись щоліта знімали дачу. У Романівни. Коли в нас ще своєї не було. Тато сказав, що й тепер будемо… Він дуже любить ті місця. Там такий ліс дрімучий, грибів стільки, ягід. Навіть коли в нас уже своя дача була, тато весь час туди їздив — хоч раз на місяць… Ой, я так хвилююсь!..
— А з ким, ти думаєш, він говорив? — спитав Женя.
— Думаю, говорив з якимсь своїм приятелем, другом. Але хто це «вони», що за «зона»? І чому такі остороги? Якби не було небезпечно, він би не просив іти за ним назирці. Ой, хлопці-хлопці, що ж це буде?..
— Не хвилюйся.
— Все буде гаразд.
Хлопці намагалися її заспокоїти, але певності у них не було.
— Я тому й просила вас так рано, щоб не пропустити. Доведеться, мабуть, з годинку почекати.
— Нічого, почекаємо.
— Не хвилюйся.
Коли вони зійшли з електрички у Гостролуччі, було п'ять хвилин на дванадцяту.
— Ходімо краще в обхід. Щоб не зустрітися з татом. Бо тоді все пропаде.
Вона повела їх вздовж колії понад лісосмугою.
По дорозі весь час примовляла:
— Отут я колись їжачка бачила… А там з велосипеда впала, об оцей корінь перечепилася. А тут ми з татом вудлища у ліщині вирізали…
Говорила, щоб не мовчати. Щоб якось притамувати хвилювання.
Біля переїзду стояло кілька машин: «Волга», «Жигулі», дві вантажних… Якась із машин засигналила, — видно, водію не терпілося переїхати.
За переїздом вони звернули від колії в поле, пройшли через яр до березового гайка, а тоді підійшли до лісу і пішли вздовж узлісся.
— Отут за кущами давайте сховаємося, — сказала нарешті Милочка. — Оно, бачите, дерево велике. Оце й є старий берест…
Їм навіть не довелося довго чекати. Поки вони добиралися до береста, час на місці не стояв. Було вже близько дванадцяти.
— Тато, — раптом схвильовано прошепотіла Милочка. По стежці до узлісся йшов кремезний, спортивного типу чоловік. У брезентовій штормівці, у кедах, у шерстяній плетеній спортивній шапочці з помпоном. На вигляд не професор, а футбольний тренер або інструктор групи пішохідних туристів.
Підійшов до береста, дістав з кишені книжку, притулився плечем до стовбура і заглибився у читання.
— Він без книжки не може, — прошепотіла Милочка. — І у вагоні читає, і на ескалаторі, — всюди.
— Щось не видно, щоб він хвилювався, — прошепотів Женя.
— Значить, нічого страшного нема, — прошепотів Вітасик.
— Нічого не значить, — зітхнула Милочка. — Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар «швидкої допомоги» очам не вірив: «У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…»
Вона говорила це з неприхованою гордістю. Видно, дуже любила тата.
Професор Петриківський глянув на годинник, закрив книжку, сховав у кишеню і, не обертаючись, пішов у ліс.
І тут метрів за двісті від береста вони побачили на стежці ще одного «спортсмена», теж у брезентовій штормівці, з-під якої виглядав тренувальний костюм, тільки у гумових чоботах і в береті. Із рюкзаком за плечима. Був він кругловидий, червонощокий, з попелястою бородою, яка росла не з щік і підборіддя, як у всіх, а нижче — з «підгардля», як кажуть поляки.
— Ой, це ж Всеволод Казимирович! — прошепотіла Милочка.
— Хто?
— Стародуб. Член-кореспондент. Друг тата.
— Вони друзі?
— Авжеж. З дитинства.
Вони пропустили Стародуба і назирці рушили за ним. Ззаду і збоку. Осінній ліс прозирався добре, тому вони крадькома по черзі перебігали від дерева до дерева, ховаючись за стовбурами. Мокре від дощів листя не шаруділо під ногами. «Слідопити» тільки намагалися не хруснути гілкою. І це їм поки що вдавалося.
Професор і член-кор все далі й далі заглиблювалися у ліс.
— Я ще ніколи так далеко не заходила, — прошепотіла Милочка, коли вони зібралися усі втрьох за товстелезним дубом. — Тільки б не заблудитися. Тут є страшні місця… з недоброю славою…
Стародуб нарешті спинився, заліг у ямці за горбком, зняв з плечей рюкзак і почав виймати якісь прилади: фотоапарат з довгим телескопічним об'єктивом, якісь чи то манометри, чи то радіометри, коробку з висувною антеною… Навіть Вітасик, який кохався у техніці, не міг сказати, що це.
Ямка з горбочком, де заліг Всеволод Казимирович, була колишнім окопом, що лишався ще з війни.
Неподалік од дуба, за яким ховалися наші герої, був ще один старий окоп. І вони по одному перебігли туди. Звідси було зручніше спостерігати.
За кілька метрів від окопів починалася велика галявина, посеред якої росло величезне, розкидисте, гіллясте дерево.