— Це цікаво! Знову, значить, академік! — Очі капітана Горбатюка загорілися.
— Чого «знову»? — не зрозумів Анатолій Петрович.
— А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…
Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.
— Ти диви! Справді факти лягають у певну версію. — Анатолій Петрович почухав потилицю. — Може, хтось і вирішив «потрусити» вчених… Але хто?
— Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.
— Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?
— Ні. Але який-небудь родич — син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі — алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.
— Ти гадаєш, вчені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?
— Мабуть, він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина — риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У застійний період і в науці робилося казна-що.
— Безперечно. І підсиджували один одного, і проштовхували негодящі дисертації, і незаслужені звання вибивали… Що було — те було.
— І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу — хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.
— Маєш рацію. Вірогідна версія.
— Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.
— І я часу не маю. Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання і спекуляцію в системі промкооперації.
— Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента «СД», і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.
— Для чого ці ієзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати?
— Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.
— Я бачу.
— Я уявляю собі, що якийсь вчений, може, із світовим ім'ям, замість того, щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до контролера ощадкаси, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє…
— І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й взагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово — до цілковитої втрати працездатності.
— І хтозна, чи не стоїть за спиною отого агента «СД» справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву і демонтажу радянської науки…
— Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови і розчулено дивляться на нашу перебудову, бажаючи їй всіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там «за бугром» уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.
— Згоден. Але тоді ця справа — не нашої компетенції. Цим повинен займатися КДБ.
— Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. А то будуть сміятися. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на нас трохи зверхньо.
— Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, — Анатолій Петрович усміхнувся.
— Ні, — зітхнув Степан Іванович. — На жаль, ні. Не маю можливості.
— Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…
— Отут уже ти маєш рацію, — усміхнувся Степан Іванович. — Толю, ти ж все-таки не такий завантажений…