Мандрівники довго їхали мовчки кружними стежками лісу, нарешті пілігрим порушив мовчання.
— Бачиш отой старий усохлий дуб? — спитав він. — Це межа володінь Фрон де Бефа. Ми давно вже проїхали землі Мальвуазена. Від цього місця наші дороги мають розійтись. Не личить людині мого звання їхати поруч з тобою довше, ніж цього потребує пряма необхідність.
— О добрий юначе! — вигукнув єврей. — Ти можеш заступитися за мене, і я певен, що заступишся. Який я не бідний, а зумію нагородити тебе — не грошима, у мене їх немає, хай допоможе мені отець Авраам.
— Я вже сказав, — перервав його пілігрим, — що ані грошей, ані нагород твоїх мені не потрібно. Можу провести тебе до міста Шеффілда. Там ти легко відшукаєш багатьох одноплеменців і знайдеш у них притулок.
— Хай буде над тобою благословення Іакова, добрий юначе! — відповів єврей. — У Шеффілді я знайду пристановище в мого родича, а там пошукаю способів безпечно проїхати далі.
— Гаразд, — мовив пілігрим. — Виходить, у Шеффілді ми розстанемось. За півгодини під'їдемо до цього міста.
Протягом цієї півгодини обидва не вимовили жодного слова. Нарешті, зупинившися на вершині пологого пагорба, пілігрим показав на місто Шеффілд, що розкинулося біля самого підніжжя, і сказав:
— Ось де ми розстанемось.
— Але не перш, ніж бідний єврей висловить вам свою вдячність, хоч я і не насмілюся просити вас заїхати до мого родича Зарета, що допоміг би мені віддячити вам за добре діло, — мовив Ісаак.
— Я вже говорив тобі, — відповів пілігрим, — що жодної нагороди не потрібно.
— Стривай! — вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. — Мені хотілося б зробити щось для тебе. Пробач, якщо я спробую здогадатися про те, що в цю хвилину для тебе найпотрібніше. Зараз ти над усе хочеш мати коня та озброєння.
Пілігрим мимоволі здригнувся і, миттю обернувшись до єврея, запитав:
— Як ти це угадав?
— Байдуже, як би я не вгадав, аби здогадка моя була правильною. А оскільки мені відомо, що тобі потрібно, я все дістану.
— Візьми ж до уваги моє звання, мою одежу, мої обітниці…
— Знаю я вас, християн, — відповів єврей. — Знаю і те, що навіть найзнатніші з вас у забобонному покаянні беруть іноді мандрівничий ціпок і пішки йдуть у далекі країни поклонитися могилам померлих.
— Не блазнюй! — суворо зупинив його мандрівник.
— Даруй мені, — сказав Ісаак. — Я висловився нерозважливо. Але вчора ввечері, та й сьогодні вранці,— ти кинув кілька слів, які, мов іскри, що висікаються кременем, осяяли для мене твоє серце. Крім того, під твоїм мандрівничим убранням приховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони блиснули, коли ти нахилився до моєї постелі сьогодні вранці.
Пілігрим не міг стримати посмішку і мовив:
— А що, якби у твоє убрання зазирнути такими ж пильними очима, Ісааку? Гадаю, що й у тебе знайшлось би чимало цікавого.
— Що про це говорити! — сказав єврей, міняючись на лиці, і, поспіхом вийнявши із сумки письмове приладдя, він поставив на сідло свою жовту шапку, на ній аркуш паперу і став писати, ніби бажаючи цим припинити неприємну розмову.
Дописавши листа, він віддав його пілігримові зі словами:
— У місті Лестері живе всім відомий багатий єврей Кирджат Джайрам із Ломбардії. Передай йому цього листа. У нього є тепер на продаж шість лицарських обладунків міланської роботи — гірший із них годиться для царської особи; є в нього і десять жеребців — на гіршому з них не соромно виїхати й самому королю, якщо б він вирушив на битву за свій трон. За цією запискою він дасть тобі на вибір будь-який обладунок і бойового коня. Крім того, забезпечить тебе всім потрібним для майбутнього турніру. Коли мине потреба в цих речах, поверни йому в цілості товар або, якщо зможеш, сплати сповна його вартість.
— Але, Ісааку, — сказав пілігрим посміхаючись, — хіба ти не знаєш, що коли лицаря виб'ють із сідла під час турніру, то його кінь і озброєння стають власністю переможця? Таке нещастя і мене може спіткати, а сплатити за коня і обладунок я не можу.