РОЗДІЛ VII
Під час подальшого об'їзду арени принц Джон раптом зупинив коня і, звертаючись до абата Еймера, заявив, що мало не забув про головний клопіт цього дня.
— Святі угодники, — сказав він, — чи знаєте ви, сер пріор, що ми забули призначити королеву кохання і краси, яка своєю білою рукою роздаватиме нагороди! Щодо мене, то я подам голос за чорнооку Ревеку. Я не забобонний.
— Пресвята Діво, — мовив пріор, із жахом звівши очі до неба, — за єврейку!.. Після цього нас неодмінно поб'ють камінням і виженуть з турніру, а я ще не такий старий, щоб прийняти вінець мученика. До того ж, клянуся моїм святим заступником, Ревека поступається красою чарівній саксонці Ровені.
— Чи не однаково, — відповідав принц, — саксонка чи єврейка, собака чи свиня! Яке це має значення? їй-право, оберемо Ревеку, хоча б для того, щоб гарненько подратувати саксонську мужичню.
Тут навіть почет принца заремствував.
— Це вже не жарт, мілорде, — сказав де Брасі, — жоден лицар не здійме списа, якщо завдати такої образи цим зборам.
— До того ж це дуже необережно, — мовив один з найстаріших і найвпливовіших вельмож у почті принца, Вальдемар Фіц-Урс. — Така витівка може стати на заваді здійсненню намірів вашої світлості.
Принц змушений був зробити поступку своїм прибічникам.
— Я пожартував, — сказав він, — а ви вже напали на мене, мов ті гадюки! Чорт забирай, вибирайте, кого хочете!
— Ні, ні, — сказав де Брасі, — залишіть трон незайнятим, і нехай той, хто стане переможцем, сам обере прекрасну королеву. Це збільшить принадність перемоги і навчить прекрасних дам ще більше цінувати любов доблесних лицарів, які спроможні так їх піднести.
— Якщо переможцем стане Бріан де Буагільбер, — сказав пріор, — я вже заздалегідь знаю, хто буде королевою кохання й краси.
— Буагільбер, — заперечив де Брасі, — добрий боєць, але тут є чимало лицарів, сер пріор, які не побояться помірятися з ним силами.
— Помовчимо, панове, — сказав Вальдемар, — і нехай принц посяде своє місце. І глядачів, і бійців нетерпець бере — вже запізно, давно час починати турнір.
Принц був схильний до впертості у дрібницях, але цього разу згодився. Він сів у своє крісло і, коли почет зібрався навколо нього, подав знак герольдам оголосити правила турніру.
Ці правила були такі. П'ять лицарів-призвідників викликають на бій усіх бажаючих. Кожен лицар, що бере участь у турнірі, має право вибирати собі супротивника з-поміж п'ятьох призвідників. Для цього йому треба тільки доторкнутися списом до щита призвідника. Дотик тупим кінцем означає, що лицар бажає змагатися тупою зброєю, тобто списами з плоскими дерев'яними наконечниками, або «зброєю ввічливості», — у такому разі єдиною небезпекою було зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це означало б, що він хоче битися на смерть, як у справжніх боях. Після того як кожен з учасників турніру переломить спис по п'ять разів, принц оголосить, хто з них є переможцем у змаганні першого дня, і накаже вручити йому приз — бойового коня дивовижної краси й незрівнянної сили. До того ж, крім нагороди, переможцю надавалася особлива честь обрати королеву кохання й краси.
Потім було оголошено, що наступного дня має відбутися загальний турнір; у ньому зможуть взяти участь усі присутні лицарі. Їх поділять на дві рівні партії, і вони будуть чесно і мужньо битись, доки принц Джон не подасть сигнал до закінчення змагань. Слідом за тим обрана напередодні королева кохання й краси увінчає лицаря, якого принц визнає найзвитяжнішим з усіх, лавровим вінком із чистого золота.
На третій день були призначені змагання лучників, бій биків та інші розваги для простого люду. Таким святом принц Джон думав завоювати прихильність тих самих людей, почуття яких він постійно ображав нерозважливими і часто безглуздими нападками.
Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрість, щедрість, доблесні лицарі!» У відповідь на їхній заклик з усіх галерей посипалися золоті й срібні монети. Герольди вели літописи турнірів, і лицарі не шкодували грошей для істориків своїх подвигів. На подяку за отримані дари герольди вигукували: «Кохання до дам! Смерть супротивникам! Честь великодушному! Слава хороброму!» Менш поважні глядачі приєднували до цих вигуків радісні крики, тим часом як сурмачі сповнили повітря войовничими звуками своїх інструментів. Коли вщух увесь цей гамір, блискуча низка герольдів залишила арену. Тільки маршали турніру, у повному бойовому озброєнні, верхи на закованих у панцири конях, нерухомо, мов статуї, стояли біля воріт з обох кінців поля.