— Гаразд, — сказав він, — завтра ми самі проведемо цю безмовну царицю до її почесного місця. Але принаймні ви, сер лицар, — додав він, звертаючись до переможця, що все ще стояв перед галереєю, — розділите з нами трапезу?
Отут лицар уперше заговорив. Посилаючись на втому і на те, що йому необхідно зробити деякі приготування до завтрашнього змагання, він тихим голосом просив принца вибачити йому відмову від запрошення.
— Добре, — незадоволено сказав принц Джон, — хоч ми і не звикли до подібних відмов, однак постараємось якось перетравити свій обід, попри те, що його не бажають удостоїти своєю присутністю ні лицар, який найбільше відзначився у бою, ні обрана ним королева краси.
По цій мові він намірився залишити арену і повернув коня назад, що було сигналом до закінчення турніру.
Різними дорогами, залежно від того, хто звідки прийшов, потяглися групи людей навколишньою галявиною. Більшість глядачів попрямувала до Ашбі, де чимало знатних гостей проживали в замку, а інші знайшли собі пристановище в самому місті. Серед останніх була і переважна частина лицарів, що були учасниками турніру чи збиралися взяти участь у завтрашнім змаганні. Вони повільно їхали верхи, розмовляючи між собою про події цього дня, а народ, який проходив повз них, вітав їх голосними вигуками. Такими ж вигуками проводили і принца Джона, хоча ці вітання були викликані радше розкішністю вбрання і пишнотою блискучого почту, ніж достоїнствами принца.
Набагато щирішими і одностайнішими вигуками був зустрінутий переможець. Але йому так хотілося швидше ухилитися від цих знаків загальної уваги, що він із вдячністю прийняв люб'язну пропозицію маршалів ратного поля зайняти один із наметів, розкинутих коло дальнього кінця огорожі. Як тільки лицар пішов до свого намету, розійшлась і юрба народу, що зібралася подивитись на нього й обмінятися щодо нього різними міркуваннями й здогадками.
РОЗДІЛ IX
Тільки-но лицар Позбавлений Спадку ввійшов до свого намету, як з'явилися зброєносці, пажі та інша обслуга, просячи дозволу допомогти йому зняти обладунок і пропонуючи змінити білизну й освіжитися обмиванням. Лицар Позбавлений Спадку навідріз відмовився від будь-яких послуг, кажучи, що в нього є власний зброєносець.
На цьому мужикуватому на вигляд слузі, схожому на йомена, був широкий плащ із темної повсті, а на голові чорна норманська хутряна шапка. Очевидно, побоюючись, як би його не пізнали, він насунув її на саме чоло. Випровадивши всіх сторонніх з намету, слуга зняв з лицаря важкий обладунок і поставив перед ним їжу й вино.
Лицар ледь устиг нашвидку поїсти, як слуга доповів, що його запитують п'ятеро незнайомих людей, кожен з яких привів коня у повному бойовому спорядженні. Коли лицар зняв обладунок, він накинув довгу мантію з великим каптуром, під яким можна було майже так само добре сховати обличчя, як під забралом шолома. Вийшовши з намету, він побачив зброєносців усіх п'ятьох призвідників турніру: він пізнав їх за коричнево-чорними каптанами і за тим, що кожен з них тримав на поводі коня свого хазяїна, нав'юченого його обладунком.
— За правилами лицарства, — сказав перший зброєносець, — я, Болдуїн де Ойлей, зброєносець грізного лицаря Бріана де Буагільбера, з'явився від його імені передати вам коня і зброю, які служили згаданому Бріану де Буагільберу під час сьогоднішнього турніру. Вам надається право залишити їх при собі чи взяти за них викуп. Такий закон ратного поля.
Четверо інших зброєносців повторили майже те саме і вишикувалися в ряд, очікуючи рішення лицаря Позбавленого Спадку.
— Вам чотирьом, панове, — одказав лицар, — так само як і вашим поважним і доблесним хазяїнам, я відповім однаково: передайте благородним лицарям мій привіт і скажіть, що я погано б повівся, позбавивши їх зброї і коней, які ніколи не знайдуть собі хоробріших і гідніших наїзників. На жаль, я не можу обмежитися такою заявою. Я не тільки на ймення, а й насправді позбавлений спадку і змушений зізнатися, що лицарі дуже зобов'яжуть мене, якщо викуплять своїх коней і зброю.
— Нам доручено, — сказав зброєносець Реджинальда Фрон де Бефа, — запропонувати вам по сто цехінів[14] викупу за кожного коня разом із спорядженням.
— Цього цілком достатньо, — мовив лицар Позбавлений Спадку. — Обставини змушують мене прийняти половину цієї суми. Із решти прошу вас, панове зброєносці, половину розділити між собою, а іншу роздати герольдам, вісникам, менестрелям і слугам.
Зброєносці з низькими уклонами стали висловлювати найщирішу вдячність за таку виняткову щедрість. Потім лицар звернувся до Болдуїна, зброєносця Бріана де Буагільбера: