Тривалий бенкет нарешті скінчився. За круговою чашею гості розмовляли про подвиги минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, що відмовився від заслуженої слави, і про доблесного Айвенго, який здобув перемогу такою дорогою ціною. Про все говорилося з воїнською прямотою, жарти й сміх лунали в залі. Один принц Джон сидів похмуро; видно було, що якась тяжка турбота лягла йому на душу. Тільки іноді під впливом близьких до нього осіб він на хвилину примушував себе зацікавитись оточенням. У такі хвилини принц хапав зі столу кубок з вином, випивав його одним духом і, щоб піднести настрій, втручався в загальну розмову, часом не до ладу.
— Цей кубок, — сказав він, — ми піднімаємо за здоров'я Уілфреда Айвенго, героя нинішнього турніру. Нам шкода, що через рану він не взяв участі в нашому бенкеті. Нехай усі вип'ють разом зі мною за його здоров'я. Особливо ж Седрик Ротервудський, шановний батько сина, що подає великі надії.
— Ні, государю, — заперечив Седрик, підводячись і ставлячи назад на стіл повний кубок, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який не послухався моїх наказів і зрікся звичаїв предків.
— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття. — Коли вже ваш син зв'язався з моїм нещасним братом, то нема чого й запитувати, де і від кого він навчився не поважати батьків.
— Мені здається, — сказав принц, помовчавши, — що мій брат мав намір дарувати своєму улюбленцеві багатий маєток.
— Він так і зробив, — відповідав Седрик. — Однією з головних причин моєї сварки з сином і була його принизлива згода прийняти на правах васала саме ті маєтки, якими його предки володіли по праву, незалежно від чиєїсь волі.
— Виходить, ви не заперечуватимете, добрий Седрику, — сказав принц Джон, — якщо ми закріпимо цей маєток за особою, для якої не буде кривдно прийняти землю в дарунок від британської корони. Сер Реджинальд Фрон де Беф, — продовжував він, звертаючись до барона, — сподіваюсь, ви зумієте утримати за собою добрий баронський маєток Айвенго.
— Клянуся святим Антонієм, — відповідав чорнобривий богатир, — я згоден, щоб ваша високість зарахувала мене до саксів, якщо Седрик, чи Уілфред, чи навіть найродовитіший англієць зуміє відібрати в мене маєток, який ви зволили мені пожалувати!
— Ну, сер барон, — мовив Седрик, глибоко ображений цими словами, — якби кому спало на думку назвати тебе саксом, це була б для тебе велика й незаслужена честь.
Фрон де Беф хотів було заперечити, але принц Джон із властивим йому легкодумством та брутальністю перебив його.
— Звичайно, панове, — мовив він, — шляхетний Седрик цілком має рацію: їхня порода перевершує нашу як довжиною родовідних списків, так і довжиною плащів.
— І в ратному полі вони теж біжать поперед нас, — зазначив Мальвуазен, — як олень, гнаний хортами.
Після цього придворні з люб'язними посмішками стали навперебій вправлятися в насмішках на адресу саксів. Обличчя Седрика, який змушений був вислухувати їхні глузливі дотепи, червоніло від гніву, і він із люттю переводив погляд з одного кривдника на іншого. Нарешті, задихаючись від люті, він звернувся до принца Джона, головного призвідника завданих йому образ.
— Якими б не були вади й пороки нашого племені, — сказав він, — кожен сакс вважав би для себе ганьбою, коли б у своєму домі дозволив таке поводження із безневинним гостем, яке ваша високість зволили допустити сьогодні. А крім того, якими б не були невдачі наших предків у битві при Гастінгсі, про це варто було б помовчати тим (тут він глянув на Фрон де Бефа і тамплієра), хто за останні дві-три години не раз був вибитий із сідла списом сакса.
— Клянуся Богом, дошкульний жарт! — сказав принц Джон. — Як вам це подобається, панове? Наші саксонські піддані вдосконалюються в дотепності та хоробрості. Клянуся сонцем, чи не краще нам сісти на кораблі та вчасно повернутися назад, до Нормандії?
— Чи часом не зі страху перед саксами? — підхопив сміючись де Брасі. — Нам не треба іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб приперти цих кабанів до стіни.
— Годі жартувати, панове лицарі, — мовив Фіц-Урс. — А вашій високості саме час запевнити шановного Седрика, що в подібних жартах ніякої образи для нього немає, хоча наше зубоскальство й може здатися образливим незвичній людині.
— Образливим? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим. — Сподіваюсь, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи гостю. Отож я знову наповнюю кубок і п'ю за здоров'я самого Седрика, оскільки він відмовляється пити за здоров'я свого сина.