Хвилини за три слуга, який повернувся, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і добрий лицар Бріан де Буагільбер, командор доблесного й високоповажного ордену тамплієрів, з невеликим почтом просять виявити щодо них гостинність і дати пристановище на шляху до місця турніру, призначеного неподалік від Ашбі де ла Зуш на післязавтра.
— Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буагільбер? Здається, він щойно прибув із Палестини, — пробурмотів Седрик. — Обидва нормани… Але байдуже, нормани вони чи сакси. Ротервуд не може відмовити їм у гостинності. Іди, Гундиберте, — додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом із білим жезлом в руці. — Візьми із собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до приміщення для гостей. Подбай про їхніх коней і мулів та дивись, аби нікому з почту нічого не бракувало. Дай їм переодягтись, якщо побажають, запали вогонь, подай води для обмивання, піднеси вина й елю. Кухарям скажи, щоб швидше додали що-небудь до нашої вечері, і накажи подавати на стіл, як тільки гості будуть готові. Дивись, щоб усе було як слід: нехай ці гордії не кажуть потім, що грубіян Сакс показав себе жалюгідним скнарою.
Дворецький і кілька слуг пішли виконувати накази господаря, а Седрик наказав Ельгіті, служниці леді Ровени, повідомити свою пані, що вона може вийти до столу, тільки якщо на це буде її особливе бажання.
— Сьогодні в неї буде особливе бажання, — відповіла Ельгіта. — Останні новини з Палестини їй завжди цікаво послухати.
Седрик метнув на жваву служницю гнівний погляд. Однак леді Ровена й усі, хто їй прислужував, мали особливі привілеї і були захищені від його гніву. Він сказав тільки:
— Припни язика! Іди передай твоїй пані моє доручення, і нехай вона чинить, як їй завгодно. Принаймні тут онучка короля Альфреда може відчувати себе королевою.
Ельгіта пішла із залу.
— Палестина! — мовив Сакс. — Палестина… Скільки ушей жадібно прислухається до байок, що приносять з цієї фатальної країни розпусні хрестоносці й лицемірні пілігрими. І я б міг запитати, і я б міг довідатись і з завмираючим серцем слухати казки, які розповідають ці хитрі блукачі, користуючись нашою гостинністю… Але ні, син, що мене ослухався, — не син мені, і мене не обходить його доля…
Насупивши брови, він опустив очі і хвилину сидів так. Коли ж знову підвів погляд, стулчасті двері у протилежному кінці залу розчинилися навстіж, і, слідом за дворецьким із жезлом та чотирма слугами з палаючими смолоскипами, пізні гості ввійшли до залу.
РОЗДІЛ III
Абат Еймер скористався зручною нагодою, щоб змінити костюм для їзди верхи на ще розкішніший, поверх якого надягнув вигадливо погаптовану мантію. Тамплієр теж перевдягся — на ньому був також багатий костюм, хоча й не так дбайливо і хитромудро оздоблений, зате сам він справляв величніше враження, ніж його супутник. Його постава і хода, сповнені величної грації, були б дуже привабливими, коли б не пихатий вираз обличчя, який свідчив про звичку до необмеженої влади.
Слідом за почесними гостями ввійшли їхні слуги, а за ними смиренно вступив до залу провідник, від голови до ніг закутаний у просторий плащ із чорної саржі. Він скромно ввійшов позад усіх і, побачивши, що коло нижнього столу ледве знайдеться місце для челяді Седрика та почту його гостей, відійшов до вогнища і сів на ослін під його навісом. Там він став сушити свій одяг, терпляче очікуючи, поки за столом випадково звільниться місце для нього або дворецький дасть йому чого-небудь поїсти біля вогнища.
Седрик з величною привітністю підвівся, зійшов з почесного помосту і привітав гостей. Жестом руки він запросив їх сісти на крісла нижче від власного, але поруч із собою, після чого звелів подавати страви. Слуги поквапилися виконувати наказ.
Тільки-но заходилися коло їжі, як дворецький підніс жезл і оголосив:
— Прошу вибачити — місце леді Ровені!
За почесним столом, у верхньому кінці залу, відчинилися бічні двері, і на поміст зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.
Седрик був здивований і незадоволений тим, що його вихованка з такого приводу з'явилася на людях, проте він поспішив їй назустріч і, узявши за руку, із шанобливою урочистістю підвів до призначеного для господарки дому крісла на узвишші, праворуч від себе. Усі встали, коли вона з'явилась. Мовчки вклонившись у відповідь на цю люб'язність, леді Ровена граціозно пройшла до свого місця за столом.
Бріан де Буагільбер, що звик зважати тільки на власні бажання, втупив очі в саксонську красуню, яка, мабуть, тим більше вразила його, що нічим не була схожа на східних султанш.