Ровена мала чудову статуру і була висока на зріст, але не настільки, щоб це кидалось у вічі. Шкіра її відрізнялася сліпучою білизною, ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що додавали виразності її чолу. Лагідний вираз найбільше пасував до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння і до влади над оточенням додала цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим нагородила її природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите красивими локонами і прикрашене дорогоцінним камінням, вільно спадало на плечі, що тоді було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї висів золотий ланцюжок із підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках блищали браслети. Поверх її шовкової сукні кольору морської води була накинута інша, довга й простора, що Спадала до самої землі, з дуже широкими рукавами, які доходили тільки до ліктів. До цієї сукні яскраво-червоного кольору, витканої із найтоншої вовни, була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком. За бажанням вуаль можна було накинути на обличчя і груди, на іспанський лад, або ж на плечі.
Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра із вогниками, що спалахнули в них, мов іскри на вугіллі, вона з почуттям власної гідності опустила на обличчя покривало на знак того, що такий пильний погляд для неї неприємний. Седрик побачив її рух і здогадався про його причину.
— Сер лицар, — зауважив він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячних променів, що не витримують пильного погляду хрестоносця.
— Якщо я завинив, — відповідав сер Бріан, — прошу у вас пробачення, тобто прошу леді Ровену вибачити мені.
— Леді Ровена, — сказав абат, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала усіх нас. Сподіваюсь, що вона не буде такою жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.
— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — сказав Седрик. — Я не охочий до цих суєтних забав, яких не знали мої предки у ті часи, коли Англія була вільною.
Розмова була перервана появою слуги, якого воротар прислав доповісти, що біля брами стоїть якийсь мандрівник і благає впустити його на ночівлю.
— Впустіть його, — наказав Седрик, — хто б він не був, байдуже. У таку ніч, коли гроза бушує надворі, навіть дикі звірі туляться до стад і шукають заступництва у свого смертельного ворога — людини. Дайте йому все, що потрібно. Освальде, доглянь за цим добре.
Чашник вийшов із залу і пішов виконувати наказ господаря.
РОЗДІЛ IV
Невдовзі Освальд повернувся і, нахилившись до вуха свого хазяїна, прошепотів:
— Це єврей, він назвався Ісааком із Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?
Незважаючи на обурення гостей, які гидували товариством нехрещеного єврея, Седрик, додержуючи законів гостинності, звелів кликати його до залу, але посадити окремо від усіх.
Впущений без будь-яких церемоній, до залу боязко й нерішучою ходою ввійшов Ьухорлявий старий високого зросту; він на кожнім кроці смиренно вклонявся і здавався нижчим, ніж був насправді, від звички триматися в зігнутому положенні. Прийом, зроблений цій людині в домі Седрика Сакса, задовольнив би вимоги найзатятішого супротивника ізраїльського племені. Сам Седрик у відповідь на багаторазові уклони єврея тільки кивнув головою і вказав йому на нижній кінець столу. Однак там ніхто не потіснився, аби дати прибулому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, що вечеряли, кидаючи боязкі й благальні погляди на кожного з них, слуги-сакси навмисне розставляли лікті і, піднявши плечі, продовжували поглинати свою вечерю.
Ісаак стояв осторонь усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього міцтинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті пілігрим, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся і сказав:
— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти промоклий і голодний.
Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що вже ледь жевріли, і роздув яскраве полум'я; потім пішов до столу, узяв чашку гарячої юшки з цапеням, відніс її на столик, біля якого сам вечеряв, і, не очікуючи подяки з боку єврея, подався до протилежного кінця залу: може, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому зробив послугу, може, йому просто схотілося бути ближче до почесного помосту.
Мова за столом зайшла про те, хто найбільше прославився подвигами у Святій Землі, і тамплієр став похвалятися славою лицарів Храму.