— Грішники пручаються! — громовий голос Граду Богів був уже не таким зверхнім і спокійним, як спершу. У ньому клекотіли обурення і злість.
— Не можна чекати, — шепнув Закс до інших кандидатів у Тріаду. — Якщо є сенс атакувати, то зараз. Щось нашкребете?
— Самогубці, — констатувала Адіті, проте золотий спис у її руці почав розгорятися на вістрі. — Передати всім. Готуємо третю хвилю…
— Думаю, саме час попрощатися? — Рен смикнула Закса і силкувалась усміхнутися.
— Зі здоровим глуздом ми давно попрощалися, — хмикнув хлопець. — Із чим ще?
— Із тобою, любове моя. Зустрінемося в наступному втіленні — як богиня Савітрі і бог Закс?
— Немає бога Закса, — відказав бог Закс із сумною посмішкою, котра розгубила всю іронію.
Рен не знала, що це означає. Рен не знала, як вони помруть. Вимучене тіло вимагало лягти на спопелілу землю, задерти голову до неба і відшукувати в ньому зорі, аж доки це скінчиться. Але біль, який заповзав у її кістки, м’язи та кровоплин, — зрадницький біль, який підкорявся наказам Стовпів, а не її захисним блокам, — починав криваву справу зсередини, і замиленим поглядом Рен бачила, як посміхається Сансара, вимальовуючи знаки в повітрі. Як кожен цей незримий знак випікає діру в її, Рен, шкірі, в її нутрощах. Але страху не було більше. Страх вивітрився десь поміж тими моментами, коли згорів Амон, коли Закові намистинки посипалися на землю, коли Зіґфрід прийняв на себе смерть богині ночі…
— Стійте! — верескнула раптом Нікта і вибігла вперед, стискаючи обома руками відновлену косу, наче мовчазні хвилі болю, котрими обдаровувала Сансара, її не торкалися. — Іменем усіх законів — заждіть!
— Ми не будемо з тобою вести перемовин, породження Хаосу, — відповів Древо Десяти. — Не затримуй свого кінця.
На кінчиках його пальців розгорілися сфери, повні вогню. Нікта відсахнулася — вона впізнала цей вогонь. Той самий, що спалив Амона — і її серце.
— Ромі, назад! — наказала Адіті, проте богиня ночі вже опанувала себе — вона всміхнулась і розсікла косою повітря попереду.
Лезо, здавалося, розтинає незримий камінь, так натужно воно скрипіло та іскрило. Повітря затремтіло, як штори, які приховують таємну кімнату за сценою. Щось незриме розчахнулось — увірвався свіжий вітер, увірвався туман, увірвались іскри на межі, де тканина реальності розійшлася.
— Унікальна навичка богині ночі, — повідомила Нікта, і захисні лінзи впали, оголюючи чорноту її очей. — Ама нарекла його Інь-Ян!
Дівчина змахнула косою вдруге, навскіс — і проріз став явним. Проріз у повітрі відкривав темряву по той бік.
І з темряви виступили четверо.
Рен затамувала подих, вдивляючись у невиразні силуети новоприбулих, котрі вимальовувались дедалі чіткіше, але її відволік переможний скрик Нікти.
Тріада з боку тіні, з Академії Цукійомі, була тут — як і очікувала Аматерасу. Рен не вірила власним очам. Вона не знала, чи зможуть ці інші студенти допомогти їм, коли вони вичерпали майже всі сили, але сам факт, що вони тут!.. Адже Амон загинув! Хто ж тоді передав повідомлення? Хто вмовив їх на мить забути про ненависть до Академії і прийти на допомогу, а радше — на вірну смерть?
Рен протерла очі від раптових сліз і роздивилася їх. Першою йшла Єріш, струнка, зграбна, у тій самій короткій обтислій сукні, що сяяла, як луска, з розсипами серпів на поясі. Очі — вузькі й загострені — оцінювали картину. За Єріш неспішно ступав Ану — високий, суворий, із довгим жезлом на плечі. Третім був кремезний і низький бог, імені якого Рен не знала, проте одного погляду на нього вистачало, аби зрозуміти, що з ним краще не сперечатись. А четвертим… Вона підвела погляд на постать, що ховалася за спинами інших, і скрикнула. Четвертим шкутильгав, припадаючи на ліву ногу, Амон. Його волосся горіло наполовину чорними, наполовину золоченими пасмами, шкіра посіріла, але в усьому іншому це був достеменно Амон Діоніс.
Нікта зойкнула і, не зважаючи на всіх Стовпів, студентів чи новоприбулих, підбігла до Амона та з розгону впала в його обійми, пожбуривши свою криву косу вбік.
— Мені одному здається, що він не вмре, навіть якщо його порізати на дрібні шматочки й пустити їх у плавання — кожен в окремій коробці з-під сірників? — спохмурнів Закс, спостерігаючи за Амоном.
— Сонце щовечора вмирає на заході, та щоранку воскресає на сході, — шепнув Діоніс, бережно проводячи пальцями по срібних пасмах Ніктиного волосся, наче це єдине, що привертало зараз його увагу.
— Грішник повернувся, — прошипіла Сансара Іґґдрасіль, порушуючи тишу. — Грішник, котрого не бере невгасимий вогонь. Ми цінуємо твій непокірний порив розважити нас, Діонісе. Та на цьому — годі.