— Нортоне, тебе мені й треба, — зраділа дівчина, хоч ледь не врізалася в рудого студента, який володів умінням вискакувати з-за поворотів на високій швидкості. — Поясни мені дещо, будь ласка.
— Маєш координаторку, в неї й питай. Я поспішаю. — Хлопця перспектива поспілкуватися не зацікавила.
— Не хвилюйся, і в неї запитаю. Але ти, певна річ, знаєш усе краще. — Вона усміхнулася в надії, що крапля лестощів щодо знань чванька Нортона спрацює, і зиркнула в його очі. — Що сталось із Зіґфрідом?
Закс примружився.
— Савітрі, є речі, в котрі краще не влазити. Ти — мрієроста, так? То роби свою справу й не вишукуй проблем.
Рен зціпила зуби, смакуючи думку про те, що одного дня таки зарядить Заксові ляпаса за його поведінку. Утім, той день був ще неблизько, бо направду дівчині не доводилося нікому давати ляпасів і вона підсвідомо боялася, що в потрібну мить схибить або ж Закс перехопить її руку і… і зробить .
— А хочеш я візьму на вирощування твою мрію? — запропонувала Рен, озвучивши недавню ідею. — Оту нездійсненну. Я ж направду мрієроста. Як на те пішло — найкраща з випускників свого коледжу.
Одну довгу мить їй здавалося, що ця спонтанна пропозиція — правильна. Що вона знайшла ключ, відповідь, шлях до порозуміння з одногрупником. Його очі дивилися на неї зі здивуванням і, здається, несміливим інтересом.
— Чому людина, у якої є хоч трохи здорового глузду, хотіла б узятися за щось безнадійне?
— Бо я люблю виклики. Коли вперше взяла до рук твою мрію, відчула, мовби вона — для мене. Тобто — випробування для мене. Рубіж, який я маю перетнути, щоб піднятися ще на сходинку вище.
Закс криво усміхнувся:
— Амбіції — у Савітрі? Що день, то цікавіше!.. Але та мрія — це моя особиста справа. Насмішка з тебе у твій перший день в Академії. Вона нездійсненна. Забудь і не думай про неможливе.
— А чого варте наше життя, коли не прагнути здійснити щось неможливе? Бодай одного разу перетнути межу і…
— І померти від виснаження?
Хлопець збирався додати ще щось, та до них підійшов Амон і лунко ляснув Закса по спині, але тут-таки відсмикнув руку.
— Боги, Закі, припиняй струмом шпурлятися!
— Я струмом, — ощетинився рудий студент і нервово тріпнув пальцями, між яких — Рен могла заприсягтися — пробігли іскорки.
— Сонце моє, Рендалл, — Амон уже перемкнув увагу на неї, — я примчав, щойно дізнався, що сталося з нашим горопашним одногрупником. Чи правда, що його врятувала Нікс?
— Амоне, я остання особа, в якої варто розпитувати про те, що сталося. Утім, так, директорка сказала, що його рятунок — цілковито заслуга Нікти.
Амон заусміхався і рвучко наблизився до дверей палати, але коли вже заніс руку, щоб постукати, то завмер. Рен устигла помітити, що радість кудись звіялася з красивого Діонісового лиця, а його погляд, що впирався у важкі двері, повнився хвилюванням.
— А врешті, — хлопець різко повернувся до них із Заксом, — усім нам не завадить відпочинок. Хто зі мною подрімати на лекції Нут?
— Йогопокликали, — повідомила Діке. — А він вирішив відгукнутись іпіти. Та все обійшлося, тож годі тобі про це думати.
— Я б воліла отримати детальніше пояснення, — зауважила Рен.
Минуло два дні після того, як Зіґфрід опинився в лікарні. Проте ніхто й словом не прохопився про той випадок — мовби на всіх інших наслали забуття чи наказали мовчати під страхом покари. Лише Нікта Ромі відпросилася з лекцій і весь час проводила в госпіталі. Її друг досі не опритомнів.
— У нас не заведено про говорити, — стиха відказала Діке. — Та якщо тобі аж так кортить дізнатися, то в нашого одногрупника — . А пані директорка буде дуже невдоволена, що я відкрила це тобі.
— Пані директорка воліє, щоб я здогадалася?
— Ні. Вона воліє, щоб ти була в безпеці, — Діке, як завжди, різко урвала розповідь і опустила погляд у книгу, що лежала в неї на колінах, недвозначно натякаючи, що розмову закінчено.
Попри потребу й собі днювати і ночувати над підручниками в намаганнях наздогнати однокурсників, Рен не могла збутися хвилювання, яке точило зсередини. Щось відбувалося тут, щось недобре з цими «майбутніми богами», як називали їх професори. І затята мовчанка, що оточувала дівчину та нашорошувалася звідусіль на її запитання, тільки переконувала Рен у власній правоті. обіймало їх незримими путами, наявність котрих за обопільною згодою замовчували і викладачі, і студенти. Та чи довго це триватиме?..