— Давай угадаю. Страждання. Поразки. Смерті?
— І щастя теж. І щастя, неодмінно. Але що більше різних емоцій, то краще…
— Навіщо? Навіщо це знущання? Навіщо їм, богам, ці людські життя, сповнені болю?
— Бо так було в усі часи. Вони, найперші, прагнули діткнутися людського життя і відчути його смак. Вони повинні приходити, Рендалл, повинні страждати, повинні всотувати біль і проживати його. Інакше їм не вдасться вижити — інакше жоден зі світів не виживе. Інакше вони будуть надто далекі від того, щоб відчувати неймовірне і минуче, збайдужіють і не забажають творити й виходити за рамки.
— І тому ти жорстоко і знущально кидаєш їх у рамки людського життя, а потім видираєш із них?
— Не варто переоцінювати мою роль. Так, я втручаюся. Так, я знаю більше, ніж хотів би. Та уяви, яка це шалена спокуса: втрутитись і… і зробити вас ляльками. Зробити все добре. Позбавити вас кроків за межами визначеності.
— Сансара якось сказала мені: для Стовпів усе визначено. Для них не існує збігів чи несподіванок. Тому їм так нудно.
— Що ж, одну несподіванку я зараз бачу перед собою. І скажу тобі так, Рендалл: дослухатися до слів Сансари — це не найрозумніше. Та повернімося до Ніки — нам допомогла Савітрі. Вона об’єдналася з душею перемоги. І ось…
— Коли? Коли вона об’єдналася?
— Перед твоїм вступом. Аварія сталася, щоб списати на неї твою амнезію і дати двом душам час зростися. Ніхто про це не знав — навіть найвищі, великі й милостиві.
— Тобто до вступу в Академію, до аварії я була геть іншою людиною?
— Якоюсь мірою це була .
— Чудово. Чудово. Далі? — Рен укотре відчула, що втрачає землю під ногами. Але, врешті, землі там не було, а вона і так померла, то що вже.
— Савітрі дала тобі силу вирощувати мрії. А Ніку доволі вдало приховали, щоб її сила не дала про себе знати зарано.
— А те, що я вчилась у коледжі мрієростів, — це вигадка?
— Так. Твої спогади трохи підретушували.
— А ця сережка, моя відзнака?
— О, то моя робота. Красива, правда?
Рен промовчала.
— А тепер Савітрі виростила ту шалену мрію і віддала за неї своє життя — як вона й хотіла, — Історик усміхнувся.
Рен розгнівала його усмішка.
— І що тепер? Хто тепер?
— Рен… Рен, спокійно.
— Як я можу «спокійно», якщо виявляється, що не існує?!
Дівчина крутила в руках сережку, і гіркота розливалася всередині. Адже вона так пишалася, що отримала відзнаку як найкраща студентка коледжу… де ніколи не була.
— Існуєш, — запевнив Історик. — Ти існуєш. Тут і зараз. Ми самі вирішуємо, хто ми. Самі обираємо, ким нам бути. Згадай зникальників — кожен, хто пішов, і кожен, хто залишився, зробив складний вибір.
— А в мене що, є вибір?
— Так. Можеш обрати смерть і повернутися в Колиску. Точніше, душа Ніки може.
— Але тоді Рендалл зникне, так? Тоді у наступному переродженні це знову буде богиня перемоги?
— На жаль, богині Рендалл у нашій історії ще не було, — Історик опустив погляд, наче почувався винним за це. — Або ж ти обереш життя і йтимеш уперед так, як вважаєш за потрібне.
— Я обираю другий варіант, безумовно. Але — хочу відправити Ніку в Колиску, — твердо відказала Рен.
Історик спохмурнів:
— Ти не можеш так вчинити, юна богине. Це ж твоя божественна сутність. Якщо позбудешся її, то втратиш усе, що мала.
— І помру?
— Ні. Не одразу принаймні. Якщо відверто, навіть я не певен, що станеться.
— Тоді відправте Ніку в Колиску — і подивимось. Але залиште мені достатньо її сил для того, щоб я могла вижити. У мене ще є плани в цьому світі і в багатьох інших, тож божественні сили знадобляться. Я знаю, ви можете здійснити це, — Рен клацнула пальцями. — А, головна наступна умова: ви не посмієте вчиняти такого ні з Нікою, ні з Савітрі. У будь-якому з майбутніх перероджень ви не приглушуватимете їхніх сил. Бо Колесо Долі повинне обертатися, чи не так?
Чоловік дивився на неї довго-довго. Так довго, що Рен злякалася його відмови. Але він прошелестів:
— Нехай твоє бажання здійсниться так, як ти того хочеш, — Історикові очі загорілися ясніше. — Твоя історія — мабуть, моя улюблена в усій цій епопеї…
Довгі сходи, котрі розчинялись у зоряному небі, плавною лінією тяглися вгору. Дівчина йшла, притримуючи довгу білу сукню, а крила за її спиною тріпотіли від вітру.