Він, проте, дивився на неї зовсім без радості від пропозиції перенести стосунки на новий рівень.
— Без образ, Савітрі. Якщо в тебе є мета, не можна розпорошуватись на людей довкола. — Тон, яким він виголосив це, не здавався ні роздратованим, ані злим — і від цього Рен посмутнішала.
— А що коли довкола — дорогі тобі люди?
Одногрупник підняв руку, розглядаючи свій чорний браслет.
— Для них можна і навіть треба зробити виняток. Тому в мене нема і не буде дорогих людей в Академії. — Закс зістрибнув з парти на підлогу. — Добре, побалакали та й годі!
Звичний Нортон уже повернувся, але наразі Рен вистачало й цього. Потім — казала вона собі — Закс неодмінно відкриє їй більше. А тоді вона сплете все це в міцний клубок, щоб достукатися до нього, і зможе виростити оту нездійсненну мрію. Та він і оком не встигне змигнути!
Лист, який прийшов наступного дня, викликав підозру. На конверті не було марки й адреси, а знайшовся він поміж сторінок конспекту з Одіна, необачно залишеного на парті в аудиторії на всю обідню перерву. «Для Рендалл Савітрі. Не показуй нікому», — повідомляв зворот конверта. Слово «нікому» відправник двічі підкреслив.
Заінтригована посланням, Рен поспіхом вийшла з аудиторії на наступній перерві та вирішила навідатися до закинутого крила. Звернувши в першу-ліпшу підсобку, дівчина вмостилася на край розхитаного столу, розірвала конверт і дістала папірець.
«Рендалл Савітрі! — дзебенів гострий дрібний почерк. — Ми пишемо з однією метою — захистити тебе. Академія не така безпечна, як переконують викладачі. Ти сама бачила це. Синдром зникнення — він тебе теж хвилює?»
Дівчина здригнулася. Спершу мовчанка звідусіль — і тут зненацька їй вкладають у руки нитку просто до таємничої Зіґфрідової хвороби?
«Ми пишемо не всім — на те є причина. Причина, яку дбайливо приховують від загалу. Якщо хочеш дізнатись її та знайти інші відповіді, приходь за тиждень опівночі до кабінету навпроти вази. Інші не повинні про це дізнатися. Вони — не такі, як ми».
Ні підпису, ні імені. «Може, хтось насміхається?» — Рен мимоволі подумала на Закса. Але той навряд чи вчинив би щось таке. Адже він не має часу розпорошуватися.
— Нікс, послухай: а ти часом не знаєш, за що Закса відсторонили від занять? Отоді, якраз перед моїм вступом, — ніби поміж іншим поцікавилася Рен, гортаючи з міднокосою одногрупницею посібники з історії.
Їй хотілося більше дізнатися про Нортона, якщо вона вже надилася до його нездійсненної мрії. Та й момент випав — вони зачаїлись у найглухішому кутку читального залу і вдавали, що вчаться, хоча насправді більше базікали.
— Невже цю історію досі обговорюють? — щиро здивувалася Ромі.
Після кількох днів у лікарні під її очима залягли темні тіні, але в усьому іншому одногрупниця залишалася тією ж енергійною та іронічною Ніктою. Вона згорнула підручник і усміхнулася:
— Нортон просто розквасив Сетові Морту носа. На парі Одіна. Знаєш же, який то любитель дисципліни… То ось, Одін вийшов, а хлопці затіяли суперечку. Сет волав, що не вірить у всю цю катавасію і нас повбивають, як і попередників, а Нортон сидів одразу за ним. І тут він підхопився — знаєш, як відпущена пружина. Нависає над Сетом і страшним голосом каже: . Я б у такий момент спробувала злитися кольором із партою і вдавати, що мене не існує. А Сет, він завжди трохи був, — Нікта покрутила пальцем біля скроні. — Бовкнув щось — чи то про попередню Зірку, чи що. Не встиг договорити, як Закс його хап за потилицю і — щосили! — лицем об парту хрясь!.. А далі вже ріки крові, Сет в істериці — істерики, правду кажучи, було більше, ніж крові. Заходить Одін: Морт корчиться, Закс у стіну тупиться. Отак його відсторонили від занять на тиждень. Професор загалом казав, що маніяків у своєму класі наступні сто років терпіти не буде і скине його в Йотунгейм. Ніхто не петрає, що і де той Йотунгейм, але коли Одін обіцяє туди скинути — то капець. Але Нортон дуже вибачався. Уявляєш, щоб Нортон — ?..
Рен замислено поклала голову на руки. Цей випадок здавався їй неправильним, попри Заксів вогняний характер. Навіть у вогняного характеру є межа, котра явно ближча до адекватності.
— Нікс, а ти не знала нікого з попереднього випуску? Скажімо, оту Зірку? — думка виникла раптово і вимагала негайного підтвердження.
Проте студентка заперечно похитала головою:
— Ні. Я з дитинства жила в пансіоні, який належить Академії. Я ж із дому втекла. Малою ще.