Рен хмикнула, вдоволена тим, що рудого студента присадили. Хлопець зауважив це і раптом опинився так близько, що вона помітила кілька блідих веснянок на тонкому носі.
Закс нічого не сказав. Здоровий глузд підказував Рен, що він, цей рудий нахаба, анічогісінько їй не зробить, та щось несвідоме волало: треба тікати, тікати й не озиратися. Мовби крізь червонясті очі Нортона прозирав хтось інший — хтось, із ким їй не хотілося б зустрітися нізащо в світі.
Дівчина відвела погляд. Рятунок прийшов зненацька.
— Агов, Закі! — чорнявий студент протиснувся через натовп і енергійно смикнув Нортона за плече. — Може, перестанеш уже піклуватися про те, щоб тебе всі ненавиділи, і натомість допоможеш мені зібрати СВІТи? — він підморгнув Рен і впевнено турнув Закса вбік. — О боги, нарешті в нас новенька! — студент, позбувшись рудої загрози, глипнув на дівчину з інтересом.
Вона відповіла усмішкою, бо то був перший з тутешніх мешканців, який скидався на товариську особу. Темне волосся хвилями обрамляло смагляве лице, під широкими бровами яскріли зелені очі. Хлопець відгорнув за вухо кілька пасом, мовби знав, що вони привернули увагу Рен, і нахилився до неї близько-близько:
— Дозволите мені забрати ваш СВІТ, чарівна панно?
— Навіщо? — Рен довірливо глянула на раптового рятівника.
— Такі-бо правила на практичних… — прошепотів він і простягнув руку. — Опісля ви непомильно впізнаєте його серед інших.
Дівчина слухняно зняла з шиї кулон із медовою намистиною і віддала його однокурсникові.
— Вельми вдячний, — той підморгнув їй. — Побачимося!
Він попрямував до інших студентів, збираючи їхні СВІТи. Рен простежила за чорнявцем: тепла аура оточувала його і розливалася на всі боки, наче промені гарячого літнього сонця.
— Студенти, розпочинаємо! — Голос професорки Нут потонув у хвилі шуму.
Погляд Рен затуманився. Коли ж туман зник, попереду простягався незнайомий проспект, оточений обабіч скляними хмарочосами.
— Нагадай, чому ми повинні це робити? — Відчуваючи ниття в спині, дівчина відірвала погляд від асфальту й озирнулась на групи студентів довкола. Усі були всерйоз заглиблені в підмітання вулиці.
— Бо це практичне на концентрацію, — незворушно відказала Діке, котра повернулася якраз на середині пари.
— Як на мене, то це примусова праця, — зітхнула Рендалл, проте далі сумлінно водила віником.
Діке стрельнула докірливим поглядом у її бік.
— Не все, що тобі незрозуміле, — неправильне. В Академії краще звикнути до несподіванок. Як і в житті загалом.
— О, повір, несподіванки мене ніколи не оминають, — хмикнула Рен, адже після аварії провалля в пам’яті все ще траплялися, хоч вона щосили намагалася не звертати на них уваги.
Краєм ока дівчина шукала серед студентів нового знайомця, котрий збирав СВІТи перед практичним. Але хлопець із сонячною аурою наче крізь землю провалився.
— Діке, а ти не знаєш…
— Слухай, Савітрі, практичне на концентрацію зветься так не задля галочки. Тож, якщо ти не сама заткнешся, тебе заткне мій віник! — перервав їх в’їдливий шепіт Зіґфріда.
Діке зиркнула на хлопця так, мовби хотіла вморозити його в асфальт.
— Вона щойно приєдналася до нас. Угамуйся.
Хлопця це не переконало. Він примружив темні очі й прошепотів:
— Нові студенти приходять, такі розгублені та депресивні, блукають у пошуках шляху назад, а потім що?.. Для неї ж краще, якщо одразу відчує атмосферу цього місця, щоб потім не розкисати.
— І ти взяв на себе обов’язок знайомити її з нашою атмосферою? Чи у тебе знову проблеми, які намагаєшся приховати дитинними спалахами агресії? Не бреши мені.
Рен тільки хотіла втрутитися, бо Зіґфрід і Діке говорили так, мовби її поруч нема, проте за спиною студента виросла ще одна тінь.
— Зіґфріде, ти здіймаєш галас. Стули, будь ласка, пельку й не змушуй мене дивитись у твій бік до завершення практичного, — прошелестів химерний юнак.
Очі його блискотіли сріблом — або ж то був дивний ефект від скелець окулярів. Проте разом із білою шкірою та ясно-блакитним волоссям очі такої барви творили гармонію. Брову хлопця розтинало сріблисте кільце сережки. Рен зачудовано провела студента поглядом — його важко було загубити в натовпі ще й через височенний зріст.
— Звичайно, на Діке він не волає, — пирхнув Зіґфрід, але повернувся до роботи.
— А хто це, головний на курсі? — спитала Рен.
«Це Ніколас!» — усередині її голови озвався тонкий голос.