Він занишпорив у кишенях.
— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії з Філіпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна... Ось, нарешті знайшов твого ключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.
Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи:
— Тік-так, тік-так, тік-так!
Я гайнув до парку й поклав ключика Царівні-жабі до ніг.
— Я тобі дуже вдячна,— сказала Царівна-жаба.— А в нагороду візьми собі Жабеняточко-послухняточко. В скрутну хвилину воно стане тобі в пригоді.
Царівна-жаба сказала кілька слів по-жаб'ячи. З величезного жаб'ячого табуна вискочило малесеньке, завбільшки з муху, жабеня. Воно було яскраво-зеленого кольору й вилискувало, як полаковане.
— Візьми його,— сказала Царівна-жаба,— заховай у своїй чуприні й щодень давай йому по одному рисовому зернятку.
Я посадив жабенятко собі на голову — воно враз сховалося в моїй чуприні,— подякував Царівні й, перестрибуючи через жаб та раків, подався до ставу. Там я побачив пана Ляпку в гурті хлопців. Вигляд у нього був такий, як звичайно, тільки на зріст він став менший.
За його наказом хлопці принесли кілька великих кошиків і склали в них рибу.
— За мною! — скомандував пан Ляпка.-Згинаючись під вагою кошиків, ми пройшли каштановою алеєю, продерлися крізь малинник і вийшли до огорожі. Пан Ляпка зупинився перед хвірткою з написом «Казка про рибалку та рибку» й відімкнув замка. Ще здаля ми побачили рибалку, що стояв на березі моря й ловив неводом рибу. Рибалка усміхнувся й, не виймаючи з рота череп'яної люльки, привітався з нами.
Ми випустили рибу в море, а потім за порадою рибалки скупалися. День видався жаркий, і вода була тепла.
Коли ми вернулись до ставу, жаб і раків там уже не було. В рідкому мулі повзали самі черви та равлики.
Раптом над нами з'явився Матеуш. Він був дуже схвильований і щосили кричав:
— Ага, увна улька! Ага, увна улька!
Пан Ляпка перший здогадався, в чому річ, і поглянув на небо. Відтак він теж заволав:
— Увага! Надувна кулька!
Високо в небі з'явилася маленька цяточка. Вона швидко наближалась, і невдовзі ми побачили блакитну кульку з прив'язаним до неї кошичком.
Пан Ляпка дуже зрадів, задоволено потирав руки й весь час приказував:
— Моє око повертається з Місяця!
Коли кулька опустилася, пан Ляпка відклеїв пластир і вставив око на місце.
— Ні! Це щось неймовірне! — вигукнув він, аж захлинаючись від захоплення.— Такого ще нікому не випадало бачити! Ну й чудеса! Життя на Місяці чарівніше за будь-яку казку.
Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їх зафіксувало його око, побувавши на Місяці.
Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:
— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майте терпіння.
— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.
— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімо обідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.
Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися в шкільному залі.
Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни, й почав читати:
Сон про сім склянок.
Мені снилось, що я прокинувся.
Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та інші речі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.
— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.
Я визирнув у вікно. На подвір'ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірникових коробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був на колесах, і з нього валувала пара.
Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.
Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.
Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усі вагони, тобто сірникові коробочки.
Надходила страшна гроза.
Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витяг із комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір'я.
Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і пан Ляпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.
— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом із кришкою чайника.
Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою
рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.
Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару, і я легко дістався до неї рукою.