— Алойзі вже ходить?
— Він розмовляє?
— Що робить пан Ляпка?
— Коли він зійде вниз?
— А що в Алойзі у голові?
— Він навчився мислити?
Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.
Коли я доїдав десерт, з коридора долинули кроки. Двадцять пар очей втупилися в двері.
Ті тихо розчинились, і ми побачили Алойзі, якого підтримував пан Ляпка.
Боязко й невміло переставляючи ноги, Алойзі прямцем ішов до нас, повертаючи голову то в той, то в той бік і химерно розмахуючи лівою рукою.
— Ось він! — урочисто вигукнув пан Ляпка.— Познайомтеся з новим товаришем.
— Добридень, Алойзі,— привітався Анатоль, захоплено дивлячись на ляльку.
— Здрастуй,— відповів Алойзі, заїкаючись на кожному складі.
— Скажи, як тебе звати! — гукнув йому над вухом пан Ляпка.
— А-лой-зі Ку-ку-ку...— раптом закував він, повторюючи перший склад свого прізвища.
Пан Ляпка розкрив йому рота й загвинтив якогось гвинтика під язиком.
— Ану спробуй ще раз.
Алойзі з полегкістю зітхнув і відповів плавніше:
— Алойзі Ку-ку-рі-ку. Мене звати Алойзі Ку-ку-рі-ку.
— Чудово! — заплескав у долоні пан Ляпка.— Дивовижно! А тепер сідай до столу. Хлопці, дайте йому чогось поїсти.
Алойзі так само повільно, обережно підступив до столу, сів на стілець і сказав глухуватим голосом:
— Дай-те мені їсти.
Один з Антоніїв подав йому тарілку з макаронами й виделку. Алойзі незграбно затис виделку в кулаці й заходився їсти. Макарони падали на підлогу, вилітали з рота. Але ті, що попадали в рот він охоче жував і ковтав.
— Смачно! — сказав Алойзі, коли тарілка спорожніла.
Він досить швидко навчився і їсти, й ходити, й розмовляти. За годину Алойзі вже компонував складні речення. А ввечері завів із паном Ляпкою тривалу розмову про академію.
Другого дня ми повели його гуляти в парк. Ходив він уже як усі й навіть спробував бігти з Анатолем наввипередки, проте перечепився ногою за ногу і впав.
Він навчився їсти ножем і виделкою, а на третій день сам умився, зачесався і вдягнувся.
За тиждень нікому й на думку не спало б, що Алойзі — звичайна лялька, яку оживив пан Ляпка.
******************************Казка про місячних жителів************************
Коли ми вранці своїм звичаєм принесли панові Ляпці наші сонні люстерка, він урочисто оголосив:
— Слухайте, хлопчики! Завтра, рівно об одинадцятій ранку, в нашій академії почнеться велике свято. Ви, певне, здогадуєтесь, у чому річ. Я розповім, що бачило моє праве око на Місяці, тобто казку про місячних жителів. Я запросив на свято всі сусідні казки і втричі збільшив шкільний зал, щоб усім вистачило місця. На сьогодні призначаю прибирання. Ви маєте бути причесані, ошатні, гарні. В академії наведіть бездоганний порядок. По вказівки звертайтеся до Мате-уша. Я готуватиму частування. Прошу мені не заважати. Сподіваюсь, на вас можна покластися?
— Можна, пане професор! — відповіли ми хором. І тут-таки взялися до роботи.
Одні вибивали крісла й килими, другі натирали підлогу, треті мили вікна, замітали алеї, чистили взуття, четверті купалися. Одне слово, повсюди кипіла робота.
Матеуш весь час кружляв над нами, зазирав у кожну шпарину, квапив нас, стежив, щоб ми робили все якнайкраще.
Ніщо, здавалося, не завадить нам довести роботу до кінця.
Та сталось інакше.
На чистій, щойно натертій підлозі в кабінеті пана Ляпки хтозна-звідкіля з'явилася чорнильна калюжа. Із подушок, що провітрювались у дворі, вилетів пух і обліпив килими, канапи, крісла, одежу, отож усе довелося чистити знову. Здавалося, чиясь невидима рука порозпанахувала подушки ножем. Та це ще не все. Постелі, занавіски, білизна в спальні були вимазані сажею. Один з Адамів, присівши на канапу, роздер штани, бо під оббивкою стирчали гострі цвяхи.
Стільці були обквецяні клеєм. У ванній хтось поодкручував крани, і вода затопила не тільки ванну, а й кухню; пан Ляпка мусив озутися в глибокі галоші.
Ми ніяк не могли збагнути, хто все це коїть. Було прикро, що робота зводилася нанівець, і ми підозріло позирали один на одного.
По обіді все з'ясувалося.
Піднімаючись на другий поверх, Артур побачив крізь прочинені двері, що Алойзі перерізає ножицями електричний провід. Артур негайно покликав мене. Вгледівши нас, Алойзі недорікувато засміявся, але й далі робив своє.
Я вихопив у нього ножиці. Це його так розлютило, що він пхнув ногою столика й перевернув його разом з усім, що на ньому стояло.
— Алойзі, схаменися! — вигукнув Артур.