У залі запала тиша.
Пан Ляпка відкашлявся й почав:
За лісами, за морями,
Де ніхто не мешка,
Простяглася в світ безмежний
Несходима стежка.
Бігла стежка дика
Повз хмару велику
І небавом уткнулася
В Місяця-мандрику.
Моє праве око
Аж там побувало
І все, що спізнало,
Мені розказало.
Поверхня Місяця вкрита горами з міді, срібла й заліза. Гори всередині густо змережені довжелезними звивистими коридорами, що ведуть до печер.
А в печерах мешкають жителі Місяця — місячани.
На поверхні Місяця панує дикий холод, і тому місячани ніколи не виходять із своїх печер. Вузькими коридорами місячани спускаються в глибінь планети й довбають металевий грунт. Вони настирливі й працелюбні, як мурахи.
Рослин і тварин на Місяці немає; крім місячан, там не побачиш жодної живої істоти.
Все тіло в місячан — із каламутної рідини кольору хмари, воно вкрите тонкою еластичною шкіркою, схожою на желатину, й може прибирати будь-якої форми.
У кожного місячанина є скляна посудина, в якій він перебуває весь вільний час. Кожна посудина особливої форми, завдяки чому місячани й відрізняються один від одного.
У помешканнях місячан багато дивовижних речей з міді й заліза. Тут і кола, й квадрати, й куби, й поставлені на триніжки та розвішані по стінах тарілки та миски.
Вогнем місячани не користуються. Вони самі випромінюють світло. їдять вони зелені кульки, які виготовляють із видобутої міді, а перемовляються з допомогою звуків, схожих на срібний дзвін.
Місячани не ходять, як ми, а плавають, наче хмари. В роботі вони використовують не інструменти, а промені, що їх самі ж і випромінюють.
У південній півкулі Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутній повелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певну форму, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожий на людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова його являє велику гладеньку кулю.
У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.
Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...
Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.
Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.
Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.
Обличчя його було спотворене люттю.
— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.
Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.
Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.
Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його на підлогу.
У залі зчинився шарварок.
Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися з місць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.
Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки ще трошки понижчав.
— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля! Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі, Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!
Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордою поставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:
— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!
Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала проти нього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючи гостей, закричав:
— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!
Альфред не втримався й заплакав.
Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву та образи.
Зал поступово спорожнів.